Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Що вони прагнуть дізнатися від мене?

Випадок, який уже кілька тижнів займає шпальти всіх газет, відомий кожному, хто читає їх, а отже й Ґантенбайнові; спершу то був тільки напис на нагрудному плакаті продавця газет, «Смерть у Зефельді!» — викрикував він, і про цю подію одразу ж читали, а потім забували в усіх трамваях, тим часом як кримінальна поліція цілісінький місяць марно шукала бодай найменшого сліду, а згодом — уже сенсація, коли заарештували особу, відому в громадському житті, цей скандал зворухнув кожну душу, і нарешті, коли дійшло до суду, з’явилася загроза ще й політичного скандалу...

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — час іще є, але приготуйтеся.

Що я казатиму?

— Сидіть, — каже голос, — я скоро заведу вас, як настане пора.

Це день подання останніх свідчень, до обіду ще далеко, я не знаю, хто саме викликав Ґантенбайна — сторона звинувачення чи захисту, лише знаю, що вердикт, який мають оголосити присяжні, громадська думка давно вже висловила, а що стосується Ґантенбайна, знаю, що він, як і кожен свідок, має єдиний інтерес: зберегти свою роль, а отже, заплющені очі... Знадвору долинає передзвін об одинадцятій годині, заглушивши решту звуків, а потім знову затуркотіли голуби, ох, який той туркіт затишний і огидний...

Я знаю тільки одне:

Коли Ґантенбайн як свідок буде змушений казати правду і Ліля дізнається з газет, що я не сліпий, Ліля і всі мої знайомі...

— Прошу, ось вода.

Люди, звичайно, бачать, що я впрів, але я, річ природна, не хапаюся за карафку і склянку, а лише слухаю, як судовий служник наливає її; здається, не тільки я, приведений сюди як свідок, почуваюся тут обвинуваченим.

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — насмілюся попросити вас...

Я підводжуся.

— ...ще є час.

Із заплющеними очима, щоб перед судом не вийти з ролі, тепер уже із заплющеними очима, бо за жодних обставин я не хочу знову бачити обвинуваченого, я стою, зіпершись на чорного ціпка, готовий прислужитися судові. Але мене треба вести. Я відчуваю сильну руку на своєму лікті, приязну руку, що не відпустить мене, аж поки я, Ґантенбайн Тео, постану або сяду перед бар’єром для свідків.

— Повільно, — чую я, — тільки повільно.

Я чую відлуння своїх кроків у коридорі.

— Обережно, — чую я, — тут сходинки...

Я піднімаю ногу.

— ...три сходинки.

Отже, правою, лівою, правою.

— Гаразд, — чую я, а рука тим часом полишає мій лікоть, — зачекайте тут.

Я чую, як відчиняються двері, безгучні двері, й раптом чую залу.

— Заходьте!

Мене знову беруть за лікоть і ведуть, тож справді не треба розплющувати очей, я тільки постукую чорним ціпком у просторій тиші, порушуваній лише моїм стукотом, тиші, що аж бринить напругою.

— Тут, — чую я, — сідайте.

Я намацую лаву, яка справді там є, й сідаю, рука тепер полишає мене. Тепер тільки б не розплющити очі! Я чую шарудіння паперу, це, мабуть, простора, висока й гола зала із зачиненими вікнами, де не чути туркоту голубів, зала, де повно людей, які дихають, а серед них і звинувачений. Чи впізнав він мене? Передусім я чую, або мені здається, ніби чую, тільки свій пульс на шиї. А більше тим часом не відбувається нічого. Вряди-годи десь далеко позаду щось шарудить, попереду хтось шепочеться, потім знову шелестить папір, а загалом панує тиша. Я знаю, що можна було б побачити, якби я розплющив очі: звинуваченого між двома жандармами, за ними голову суду, десь прокурора в мантії, можливо, це саме він і досі гортає папери, юриста в пенсне й теж у мантії, адвоката, що, нахилившись уперед, якраз передає звинуваченому якусь записку. Далі присяжних, які ще сьогодні мають оголосити вирок, низку напружених облич людей різного соціального походження. А вгорі, мабуть, класичне зображення Правосуддя з терезами в руці й зав’язаними очима... Тепер хтось читає особисті дані про Ґантенбайна, які я маю підтвердити, потім нагадує, що я повинен говорити правду і нічого, крім правди. Я чую відлуння своєї присяги, потім кашель, шарудіння паперів, шерхіт на дерев’яних лавах, кроки, які наближаються до мене, голос:

— Пане Ґантенбайне, чи знаєте ви Каміллу Губер, — чую я, — і відколи ви знаєте її?

Я киваю головою.

— Відколи?

Я замислився.

— Чи не складалося у вас враження...

— Я б хотів тут зазначити, — увірвався якийсь інший голос, — що свідок сліпий, і тому, панове, абсолютно марно ставити запитання, на які сліпий під присягою не може відповісти, надто на запитання...

Дзвінок.

— Натомість я наполягаю...

Дзвінок.

— Панове...

Знявся гамір, усі, здається, напружені до краю, я чекаю, щоб голова знову взяв слово, але він лише закликав до тиші, миті, позбавленої відлуння, й передав слово голосу справа, я ще не чув його:

— Ви знали вбиту?

Я розплющив очі, але не бачив нічого.

— Який характер мали ваші стосунки?

— Манікюр.

Сміх на трибуні.

— Це правда, — кажу я.

Мені не вірять.

— Ви часто відвідували Губер?

— Каміллу Губер?

— Так.

— Регулярно.

— Задля манікюру?

— Так, — підтверджую, — задля манікюру.

Звичайно, я відчуваю полегкість, що вони вочевидь не хочуть знати правди, яку я присягнув говорити як свідок.

Голова суду:

— Щоб не відходити від справи...

— Я б хотів іще раз з усією виразністю наголосити, — гучно проказав у залі інший голос, — що свідок сліпий, а це означає, що він ніколи не бачив убиту.

Вигук із зали:

— Через те й не годиться!

Дзвінок.

— Сліпий — не свідок!

Як уже сказано, це випадок, що кожного зачепив за душу. Тільки присяжні сиділи з непорушними обличчями, а також обвинувачений, що, на відміну від присяжних, навряд чи слухав: так чи так, а його життя вже занапащене.

Ось про що я дізнався з газет:

Жертву задушено, скориставшись шнуром від штор. Самогубство невірогідне. Вбиту характеризують як життєрадісну істоту. Вбивство з метою пограбування або через пристрасть. Її професія («повія») та історія її попереднього життя. Походить із верстви середньої буржуазії. Підозра падає на чоловіка, що подарував їй автомобіль «Карман». Крім того, є низка