Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я засумнівалася, запручалася, спробувала її заспокоїти:
– Не треба, навіщо воно тобі?!
– Тоді я піду сама!
Я пирхнула: так завжди – якщо я не погоджуюся, вона все одно робить своє! Я кивнула Енцо, щоб приглянув за дівчатками (він, здавалося, взагалі не помічав братів Солар), і з такими самими почуттями, як і тоді, коли піднімалася за нею сходами до квартири дона Акілле або кидала каміння у хлопців, рушила слідом поміж білими надгробками.
Ліла навіть не глянула на Марчелло, стала навпроти Мікеле:
– Навіщо прийшов? Совість замучила?
– Не біси мене, Ліло.
– Вам обом кінець, краще вам забиратися з нашого району.
– Це тобі краще забиратися, поки ще є час.
– Ти мені погрожуєш?
– Так.
– Тільки спробуйте хоч пальцем торкнутися Дженнаро чи Енцо! Міке, ти мене чуєш?! Не забувай: у мене вистачить сил знищити і тебе, і того другого звірюку!
– Ти нічого не знаєш, у тебе нічого проти мене немає. А найголовніше – ти так нічого і не второпала! Як так вийшло: ти така розумна, а досі не зрозуміла, що мені на тебе давним-давно наплювати?!
Марчелло смикнув брата за рукав і сказав на діалекті:
– Ходімо, Міке, ми тут даремно гаємо час.
Мікеле роздратовано висмикнув рукав і звернувся до Ліли:
– Гадаєш, я тебе боюся, бо про Ленуччу щодня пишуть у газетах? Ти так думаєш? Що я злякаюся якоїсь писаки? Та вона ніхто! Лише ти сама – сила. Навіть твоя тінь краща за будь-кого в плоті й крові! Але тобі це невтямки – то гірше для тебе. Я заберу в тебе все, що маєш!
На останніх словах він перекривився, як від нестерпного болю. І ніби під дією того болю щосили зацідив Лілі кулаком в обличчя, перш ніж брат встиг його зупинити. Від удару Ліла впала на землю.
101
Я застигла від несподіванки, не вірячи очам. Ліла теж не могла такого передбачити, адже ми звикли до думки, що Мікеле не лише пальцем її не торкнеться, а й власноруч уб’є будь-кого, хто це зробить. Я не змогла бодай закричати, не вдавалося вичавити з себе ні звука.
Марчелло потягнув брата геть, і поки Ліла плювалася їм навздогін кров’ю та лайкою на діалекті («я тебе уб’ю, Бог свідок, ви вже мерці, обидва!»), Мікеле раптом насмішкувато звернувся до мене:
– Лену, напиши про це в наступному романі! І перекажи Лілі, якщо вона цього сама ще не второпала: ні я, ні мій брат її справді більше не кохаємо!
Виявилося нелегко пояснити Енцо, звідки у Ліли синці на обличчі. Ми йому сказали, що то вона знепритомніла й упала. Упевнена, що він ані на крихту нам не повірив. По-перше, я була приголомшена й говорила не дуже переконливо. По-друге, Ліла анітрохи мені не допомагала. Але коли Енцо спробував протестувати, вона сухо сказала, що саме так і було, а тому він не став сперечатися. Їхні стосунки ґрунтувалися на тому, що навіть найочевидніша брехня Ліли сприймалася як безперечна істина.
Я повела дітей додому. Деде була перелякана, Ельза ніяк не могла оговтатися, Імма засипала мене запитаннями на кшталт: «То в нас у носі є кров?» Мене трусило від обурення й злості. Час від часу я спускалася до Ліли, щоб подивитися, як вона, і спробувати забрати до себе Тіну, але мала хвилювалася за маму і залюбки про неї піклувалася. А тому не залишала її ані на хвилинку: то обережно намазувала рани маззю, то прикладала до лоба металеві предмети, щоб охолодити його і щоб минув головний біль. Коли я привела до них дітей, аби заманити Тіну до себе, то цим тільки погіршила справу. Імма всіляко намагалася долучитися до гри в лікаря, але Тіна не хотіла їй поступатися й відчайдушно верещала щоразу, коли Деде з Ельзою намагалися її підмінити. Адже то її мама була хворою, і вона не бажала підпускати до неї нікого. Врешті Ліла прогнала всіх, і мене теж, причому так завзято, що я вирішила, що їй уже краще.
Вона справді швидко оговталася. А от я ні. Моє обурення спершу переросло у гнів, а потім – у зневагу до себе самої. Я ніяк не могла пробачити собі, що залишилася бездіяльною перед лицем насилля. Казала собі: «На що ти перетворилася? Навіщо сюди переїхала, якщо не здатна дати відсіч двом покидькам? Ти вся така правильна, хочеш удавати синьйору з демократичними поглядами, що треться серед простого люду. Тобі подобається говорити журналістам: “Я живу там, де народилася, не хочу втрачати зв’язок зі своїм корінням”. Але ти – справжня дурепа: коріння ти вже давним-давно втратила, непритомнієш від смороду, бруду, лайна, від одного виду крові». Отакі думки роїлися в моїй голові, а перед очима виникали картинки, як я люто кидаюся на Мікеле. Лупцюю його, дряпаю нігтями, кусаю, серце скажено калатає в грудях. Потім бажання розплати притупилося, і я вирішила про себе: «Ліла має рацію: немає сенсу писати книжки лише заради письма. Книжки пишуть, щоб установити справедливість і покарати зло. Словами боротися проти кулаків, стусанів і знарядь смерті. Можливо, це не так багато, але й не мало. Звичайно, Ліла все ще жила нашими дитячими мріями. На її думку, якщо хтось здобув славу, гроші і популярність завдяки письменництву, то його слова набували неймовірної могутності. А от я давно знала, що насправді все набагато прозаїчніше. Книжка, стаття могли наробити галасу, однак цього недостатньо. Античні воїни перед битвою теж здіймали галас, та якщо його не підкріплювали фізичною силою і невтримною жорстокістю, то виходила театральна вистава, а не бій». Але попри це я бажала розплати й розуміла, що галас зайвим не буде. Одного ранку я пішла до Ліли й запитала: що могло б налякати Солар?
Вона зацікавлено поглянула на мене, довго не хотіла відповідати, врешті неохоче зізналася: «Коли я працювала на Мікеле, то бачила багато документів. Проглядала їх, деякі він сам мені давав». Обличчя в неї було вкрито синцями, вона скривилася від болю й додала брудним діалектом:
– Якщо мужику закортить піхви, і так закортить, що він і сказати про це не зможе, то накажи йому всунути прутня в гарячу олію – і він його всуне.
Потім обхопила голову руками й затрусила нею так, наче то чаша з гральними кубиками. Я зрозуміла: вона зараз сама себе зневажала. Їй не подобалося, як вона повелася з Дженнаро, як обзивала Альфонсо й вигнала з роботи брата. Її нудило від тих слів, що виривалися з уст. Їй нічого, нічого взагалі не подобалося. Потім вона, напевне, усвідомила, що в нас схожі почуття, і запитала:
– Якщо я дам тобі матеріали, ти напишеш?
– Так.
– І потім опублікуєш?
– Можливо, не знаю.
– Від чого це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.