Читати книгу - "Пастка"

засмажували кроля. Найліпшою стравою в «Ліліях» на вулиці Мучеників була теляча голова, а на Кліньянкурському шосе, у ресторанах «Золотий Лев» та «Два Каштани», їм подавали такі тушковані нирки, що пальчики оближеш. Але частіше вони повертали ліворуч, у бік Бельвіля, адже завжди мали свій столик у «Бургундському Винограднику», «Синьому Циферблаті», «Капуцині» — надійних закладах, де можна замовляти все із заплющеними очима. Це були таємні походеньки, про які вони наступного ранку, давлячись Жервезиною картоплею, говорили тільки натяками. Одного разу в садок при «Мулен де ла Галет» Лантьє прийшов із жінкою, тож Купо покинув їх після десерту.

Зрозуміло, що бенкетувати й працювати одразу неможливо. Отож, відколи у їхній домівці оселився капелюшник, бляхар, який і до того немало байдикував, до інструментів уже більше не торкався. Коли він, утомившись никати без діла, все-таки наймався кудись на роботу, товариш розшукував Купо, брав його на глузи, коли бачив, як той висить на вузластій мотузці, наче копчений окіст, і гукав йому спускатися донизу та пропустити по келишку-другому. Бляхар без довгих умовлянь кидав роботу та йшов у загул, що затягувався на дні й тижні. О! То були славні гульки, приміром: генеральний огляд усіх винарень кварталу, вранішнє заливання з обідішнім відсипанням та вечірньою добавкою, чарки спотикачу одна за одною, що губилися в глупій ночі, як святкові лампіони, поки остання свічка не згасала разом з останньою склянкою! Цей бісів капелюшник ніколи не йшов до кінця. Він давав розігрітися почарківцю, а потім кидав його й повертався додому з люб’язною усмішкою на обличчі. Сам він теж міг незлецьки нажлуктитися, але по ньому це було геть не помітно. Лише ті, хто його добре знали, бачили це по його примружених очах та сміливішому поводженню з жінками. Бляхар, навпаки, робився огидним і вже не міг пити, не доводячи себе до мерзотного стану.

Так, на самому початку листопада Купо пішов у запій, який закінчився для нього й для інших справді-таки паскудно. За день до того він знайшов роботу. Лантьє цього разу переповнювали високі почуття; він проповідував труд, адже праця ушляхетнює людину. Зранку він навіть встав удосвіта, бо захотів провести товариша на будову, й серйозно заявив, що цим він складає йому шану як робітникові, гідному цього імені. Але дійшовши до «Маленької Цівети», що саме відчинялася, вони зайшли випити по келишку сливовиці, лиш по одненькому, лише для того, щоб ознаменувати цим тверде рішення відтепер поводитися чемно. На лаві навпроти шинквасу, обпершись спиною об стіну, палив свою люльку набурмосений Вишкварок.

— Диви! Вишкварок собак ганяє, — мовив Купо. — Що, старий, ліньки нападають?

— Та ні, — відповів, потягуючись, товариш. — Це все через хазяїв, від яких стає гидко... Я оце вчора дав тягу... Усі вони негідники, мерзотники...

Вишкварок перехилив запропонований келишок сливовиці. Певно, він тільки й чекав, сидячи на лаві, поки хтось пригостить його випивкою. Тим часом Лантьє захищав підприємців: їм теж часом буває непереливки, він про це щось та й знав, бо мав колись свою справу. А от робітники — то ще ті негідники! Пиячать без кінця-краю, працюють абияк, кидають наполовину зроблені замовлення, а з’являються, лише коли в їхніх кишенях починає вітер гуляти. Був у нього один коротун-пікардієць, що дуже вже приохотився роз’їжджати тарантасами; атож, щойно, бувало, отримає тижневу платню, одразу сідає у фіакр і катається цілими днями. Чи ж годиться таке робітникові? Тоді раптом Лантьє почав нападатися на хазяїв. О! Їх він наскрізь бачить, він усім розповість, що про них думає. Що й казати: враже поріддя, безсоромні експлуататори, людожери. Він, дякувати Богу, міг спати з чистою совістю, бо завжди ставився до своїх людей по-дружньому і не прагнув збивати мільйони, як інші.

— Гайда, хлопче, — мовив він, звертаючись до Купо. — Треба йти, бо можемо спізнитися.

Вишкварок, матляючи руками, пішов з ними. Надворі ще ледве благословлялося на день, слабке світло бруднилося болотяним відблиском бруку. Напередодні випав дощ, було досить тепло. Допіру погасили газові ріжки. Вулиця Пуасоньє, де ще коливалися затиснуті поміж будинками клапті нічної пітьми, сповнялася глухим тупотінням робітників, що спускалися до центру Парижа. Купо, з торбою для інструментів через плече, йшов з хвальковитим виразом людини, що наважилася на якийсь рішучий крок. Він обернувся й запитав:

— Вишкварку, хочеш, і тебе візьмуть на роботу? Хазяїн казав приводити товаришів, якщо є такі.

— Дякую, — відповів Вишкварок, — я відмиваю душу... Краще запропонуй це Халяві, бо він учора шукав, де б його найнятися... Постривай-но Халява має бути десь тут.

Дійшовши до долішнього кінця вулиці, вони справді побачили Халяву в дядька Коломба. Попри ранню годину, в «Пастці» світилося: віконниці були відчиненими, горіли газові ріжки. Лантьє лишився на порозі, порадивши Купо поквапитися, бо в них лишалося рівно десять хвилин.

— Що?! Ти працюватимеш на цього віслюка-бурґундця?! — вигукнув Халява, коли бляхар запропонував йому піти з ним. — До того шарварку мене нізащо не затягнеш! Ні, хай мені ліпше до самого нового року не буде чим горло промочити... Та й ти, старий, не витримаєш там і трьох днів, ось побачиш!

— Що, справді гниле діло? — занепокоєно спитав Купо.

— Ох! Таке паскудство, що далі нікуди... І поворухнутися зась. Той мавпій постійно стоїть над душею. А їхні манери: хазяйка вважає тебе за п’яницю, в майстерні навіть плюнути не можна... Я послав їх під три чорти вже першого дня надвечір, атож.

— Гаразд! Тепер я знатиму, що там і до чого. Мені з ними не танці танцювати... Піду спробую промацати ґрунт; та якщо хазяїн мене дістане, я схоплю його, висаджу верхи на хазяйку і зліплю їх докупи, як двійко камбал!

Бляхар потиснув руку товаришеві, дякуючи за попередження. Він уже зібрався було йти, та Халява розізлився. А бодай йому лиха година! Невже через того бурґундця вони не вип’ють по чарці? Чоловіки ми чи ні? Нічого тому цабе не станеться, як почекає п’ять хвилин. Лантьє увійшов, щоб долучитися до їхнього товариства, і всі четверо стали перед шинквасом. Тим часом Халява в дірявих черевиках, чорній від бруду блузі та приплюснутому на тімені кашкеті надривав горлянку й по-хазяйському обводив поглядом «Пастку». Його нещодавно проголосили імператором п’яниць і поросячим королем за те, що він з’їв салат із живих хрущів і гризнув дохлого кота.

— Агов, Борджіїв[4] брате! — гукнув він до дядька Коломба. — Дайте-но нам тієї жовтої, вашої ослячої сечі найвищого ґатунку.

І коли