Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

«Перемовини під час чаювання» подарували дрібку надії людству, яке знемагало від очікування на появу дива: можливість передати «послання миру» Всесвіту й уникнути нанесення удару за теорією Темного лісу все-таки існувала.

Витяг із «Минулого поза часом»: Послання миру до Всесвіту — перфоманс на самоті

Після оприлюднення змісту «перемовин під час чаювання» людство почало міркувати, як можна надіслати «послання миру» Всесвіту. Почала надходити ціла злива пропозицій від представників усіх верств населення — і членів Всесвітньої академії наук, і навіть учнів початкової школи. Уперше за історію людства всі члени суспільства працювали над вирішенням спільної проблеми як один злагоджений механізм.

Незабаром усі зрозуміли, що проблема значно складніша, ніж здавалося на перший погляд.

Усі пропозиції можна було розподілити на дві великі категорії: декларативні та автотомічні.

Бачення прихильників декларативної ідеї полягало в простій трансляції відповідної заяви у глибини Всесвіту для проголошення незагрозливого характеру людської цивілізації. Увага цієї категорії переважно була сконцентрована на підборі вдалого формулювання. Але для більшості людей їхні намагання здавалися повною маячнею: яким вдалим не виявився б підбір слів, навряд чи хтось сповна розуму довіриться будь-чиїм словам у цьому холодному Всесвіті. Більше того, подібна заява повинна відшукати шлях до серця безлічі цивілізацій у Всесвіті.

Прихильники автотомічної ідеї, яких було більше, вважали, що послання має демонструвати істинність намірів, а отже, складатися з двох частин: «слова» й «діла», причому акцент має бути на останньому. Людство повинне заплатити свою ціну за виживання посеред Темного лісу, перетворившись на по-справжньому незагрозливу для існування інших цивілізацію. Інакше кажучи, від людства очікували акту самоскалічення.

Більшість варіантів автотомічної ідеї концентрувалися на рівні технологічного прогресу й декларували необхідність відмови від відкриттів та досягнень інформаційної й космічної епох, а також повернення життєвого укладу на рівень ХІХ сторіччя з електричними механізмами й двигунами внутрішнього згоряння, ба навіть до доіндустріального аграрного суспільства. Враховуючи різке скорочення світового населення, цей план видавався цілком здійсненним. Отже, «послання миру» має продемонструвати, що людство опанувало лише низькорівневі технології.

Прихильники найрадикальніших ідей пропонували реалізувати проєкт інтелектуальної дезадаптації людини. Вдавшись до медикаментозної терапії чи обмежувальних технологій, буде реально досягнути зниження інтелектуального рівня людини як виду і закріпити цю характеристику в генетичному коді природним добором та генетичною інженерією, що зрештою дасть змогу безболісно перейти до аграрного суспільства. У більшості людей такі пропозиції викликали огиду, проте циркуляція подібних ідей не припинялася. З точки зору прихильників дезадаптації, «послання миру» має бути прокламацією розумової відсталості людства.

Існувало безліч й інших пропозицій. Наприклад, прихильники ідеї самообмеження виступали за створення системи контролю, яка після активації набуває владних повноважень без можливості управління з боку людей. Якщо подібна система в результаті моніторингу виявить у поведінці соціуму небезпечні тенденції, то активує систему самознищення цілого світу.

Це було бурхливе свято уяви: серед незліченної кількості пропозицій траплялися й вишукані та оригінальні, а подекуди — геть зловісні та злі, як темні культи.

Але жодна з пропозицій не відображала суті «послання миру».

Томоко зазначала, що важливою особливістю нане­сення удару за теорією Темного лісу є випадковість. Нападник здебільшого не ускладнює собі завдання веденням розвідки з близької відстані. Людству потрібно було продемонструвати акторське мистецтво за відсутності будь-якої аудиторії: хай якою відвертою не виявилася б гра й щирими — емоції, ніхто не зміг би побачити й оцінити виставу, крім самого людства. Навіть якщо уявити найліпший сценарій: якась розвинена цивілізація, немов турботливий батько, опікуватиметься людством настільки, що почне вивчати Землю зблизька й надішле обладнання для довготривалого спостереження на кшталт софонів. Утім, кількість подібних цивілізацій, очевидно, буде дуже незначною серед сотень мільйонів інших, які існують у Всесвіті. З погляду більшості, Сонце — лише тьмяна цятка без будь-яких особливих деталей, що розташована на відстані безлічі світлових років. Така сувора математична правда Темного лісу Всесвіту.

Були часи, коли вчені наївно вірили, що ознаки існування цивілізацій на планетах довкола далеких зірок можна виявити за допомогою лише астрономічних спостережень: аналізу спектра поглинання оксиґену, діоксиду вуглецю та води в атмосфері екзопланет; електромагнітного випромінювання від технологічних процесів функціонування цивілізації тощо. Звучали навіть химерні ідеї на кшталт існування сфер Дайсона. Але ми натомість опинилися у Всесвіті, де кожна цивілізація вважає за ліпше залишитися непоміченою. Тож якщо жоден спостерігач здалеку не виявить ознак існування розумних форм життя в Сонячній системі, він може дійти висновку, що наш світ безлюдний, або ж навпаки — що цивілізація вже перетнула певну межу в розвитку.

«Послання миру» — по суті, той самий сеанс космічного мовлення, але кожен слухач має повірити в зміст трансльованої інформації.

Уявімо, що десь на нічному небі ви бачите слабку плямку — далеку зірку. Мимохідь поглянувши на неї, ви мусите впевнено сказати, що вона не становить загрози для вашого існування. Так мало б працювати «послання миру».

Повна маячня.

А ось іще більша загадка: чому Томоко навідріз відмовилася повідомити людству, як можна насправді заявити про мирність намірів?

Цілком зрозуміло, що вцілілим трисоляріанам вже не було сенсу ділитися з людством технологіями. Після початку Епохи мовлення обидві цивілізації опинилися віч-на-віч із невідомим ворожим «чимось» нашої галак­тики і навіть Всесвіту, переставши бути головною загрозою існування один для одного, тож часу на підтримку комунікацій лишалося обмаль. У міру того як трисоляріанський флот дедалі більше занурювався в безмежжя космосу, зв’язок між цивілізаціями дедалі слабшав. Але дещо не вдасться стерти ані з людської пам’яті, ані з трисоляріанської: вся ця історія розпочалася саме з бажання Трисоляриса вдертися й окупувати Сонячну систему, а завершилася майже вдалою спробою світового геноциду. І якщо людство зможе зробити наступний стрибок у розвитку — помста не забариться. Люди прийдуть по трисоляріан до їхнього нового прихистку серед зірок (якщо знайдуть його), і, цілком можливо, акт помсти може звершитися до того, як Земля буде знищена під час наступного удару Темного лісу.

Але ось який парадокс: якщо «послання миру» таки здатне переконати весь Усесвіт у нешкідливості людської цивілізації, тоді й трисоляріани мають бути убезпеченими. Хіба не цього завжди прагнув Трисолярис?

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Хоч людство й не отримало жодної підказки, як транслювати робоче «послання миру», а серйозні досліджен­ня заперечували навіть теоретичну можливість цього, прагнення всіх верств населення якомога швидше віднайти правильну відповідь неможливо було ігнорувати. Хоча більшість людей розуміли, що жодна з висунутих пропозицій не спрацює, відчайдухи все одно не припиняли спроб утілити ту чи ту ідею.

Одна з неурядових організацій в Європі намагалася звести надпотужну радіоантену, щоб розпочати трансляцію власної версії «послання миру», використовуючи Сонце як підсилювач сигналу. На щастя, втрутилася поліція, яка завадила цій спробі. Краплини зняли блокаду з Сонця й залишили межі Сонячної системи ще шість років тому, тож спроба скористатися нашою зіркою як підсилювачем могла виявитися вдалою. Подібні намагання становили надзвичайну небезпеку, бо лише пришвидшили б розкриття точних координат Землі.

Ще одна неурядова організація під назвою «Зелені рятівники», яка налічувала мільйон членів по всьому світу, активно пропагувала ідею повернення до аграрного суспільства як необхідну умову для надсилання «послання миру» у Всесвіт. Понад 20 тисяч найзатятіших прихильників повернулися до Австралії,