read-books.club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 138
Перейти на сторінку:
та прокоментував:

– Звісно, матеріал для «Бізнес-практики» я напишу. Це само собою, як і було домовлено. Навіть не обговорюється… Але ж у «Бізнес-практиці» я поза штатом, у нас із ними суто гонорарні відносини! То що, нести пивасик їм?! Чи приперти його Ричарду Бернардовичу?! Але ж Гжесюк ніяким боком не журналіст, а пиво є результатом прес-туру!.. Отож, хлопці, ій-богу, ми цю пляшку краще зараз на трьох оприходуємо.

– Дай я тебе обійму!.. – Буйтур Всеволод насилу відірвався від стільця, незграбно упіймав Спартака за шию, чмокнув у щоку, потім звернувся до Ремки: – А знаєш, до чого вправно він вихопив останній прес-реліз буквально з-під носу у самого Гонгадзе?! О-о-о, цей хлопець далеко піде… Далек-ко-о-о… Дал-леч-чень-ко-о-о!.. Й не тільки в жур-р-рналіс-с-тиц-ці, але і в літера… в літерат-тур-рі так-кож-ж!..

– Ого-го, як розвезло тебе, – трусонув головою телевізійник. – Навіть не знаю, наливати тобі «Гусарського» чи, може, не варто?..

– А як же не налити? Налити неодмінно, – вступився за нього Спартак. – Ми ж троє хропунів, тому як домовлялися: напиваємося «йоржиком» та спимо, хто б із нас як не хропів! А «полірнутися» чистим пивасиком після «йоржика з перцем» – діло святе. Отож давай, не сачкуй!..

Сказано – зроблено.

Налили й «полірнулися».

Тоді пробелькотавши: «Все, я готовий!..» – Буйтур Всеволод поплентався до свого ліжка, впав на нього й негайно захропів, навіть не роздягнувшись. Ковзнувши по ньому побіжним поглядом, Спартак мовив тихо до Ремки:

– Ну що ж, наш колега спить, отож тепер можна сміливо сказати, в чому наша з тобою схожість. Якщо тобі й досі цікаво, звісно…

– Цікаво, авжеж.

– «П’ята графа».

– А-а-а, он навіть як?..

– Саме так. Звісно, якщо я не помилився щодо прізвища «Богораз».

– Ні, не помилився. А ти?..

– Дівоче прізвище моєї мами – Литвак. Ти в курсі, хто такі «литваки»?..

– В курсі… Що ж, за це й доп’ємо досуха нашого пивасика! По-гусарськи, без закусончика. Гоп-па-а-а!..

Допили.

– До речі, а що там наш билинний друг Буйтур варнякав про літературу? Нібито ти щось там вмієш, окрім журналістики. Чи він вже… того?..

– Ні, чого ж, він не збрехав, – Спартак хитро підморгнув Ремці, – я в літературі справді дечого вже досягнув… Хоча це так… вважай, лише початок. Колись напишу більше. Значно більше! А поки що…

Він несподівано підвівся, наблизився до свого ліжка, зібрав розкидані там аркуші та знов продемонструвавши Ремці, пояснив:

– Це, вважай, згадки про дитинство одного місцевого вчителя і водночас його життєва сповідь. Звати вчителя Левком Потаповичем, цю свою сповідь він писав і переписував роки й роки… і все одно не довів до стану, коли б її хтось-таки взявся опублікувати! Отож тепер передав спогади мені, сказавши: «Спробуй зробити так, щоб мій біль дійшов до людей! Дуже тебе прошу, спробуй». Так і сказав. Що ж, таки доведеться спробувати…

– Як ти його розшукав, учителя цього?

– На пивзаводі працює один з його учнів – він і підказав. А все інше – справа техніки. Треба ж не тільки вештатися туди-сюди в пошуках журналістських матеріалів. Іноді варто зупинитись і на всі боки озирнутися. От тоді й виявиться, що поруч із тобою лежить нікому не потрібна заготовка майбутнього шедевру… Ну-у-у, майже нікому не потрібна, – виправив сам себе Спартак, – бо є вже двоє: цей самий старий вчитель, який усе це пережив реально, і ти, якому до чужих спогадів не байдуже.

– То що ж із цього вийде? Невже роман… – Ремка з недовірою оглянув щільно списані аркуші «в лінієчку».

– Поживемо – побачимо. Може, й роман… але навряд чи. Найшвидше повість чи велике оповідання. Натомість з розповіді Марії Явтухівни…

– Стривай, стривай! А це ще хто така?

– Та так, знайома цього Левка Потаповича.

– Вона теж мемуарами бавиться? – слово «мемуарами» Ремка вимовив дещо зневажливо, через губу.

– Ні, навпаки, – в голосі Спартака прозвучало здивування, – саме Марія Явтухівна все намагається приховати.

– Чому?..

– Ще не знаю. Але якщо завтра збігаю до неї додому рано-вранці, то, мабуть, встигну поговорити до нашого від’їзду. А якщо ні… Левко Потапович сказав, що її дочка Каміла в Полтаві живе. Не вдасться з матір’ю – спробую поговорити з дочкою. А там, я відчуваю, все дуже, дуже цікаво!..

Але сказавши це, Спартак запропонував:

– А втім, давай-но лягатимемо спати! Ми й повечеряли, і все повипивали, а завтра зранку мені ще треба до Марії Явтухівни збігати. Бо раптом вдасться її розговорити?! Принаймні я сподіваюся на це. Дуже сподіваюсь…

1999

«Ти запізнився…»

Дніпропетровськ, кінець лютого 1999 року

– Еге-гей, Густавівно! Диви, чим нас сьогодні ощасливили…

Арнольд виструнчився у величній позі перед ліжком паралізованої матері, вимахуючи у повітрі перед собою невеличким мішечком.

– Чи знаєш ти, що це таке, га? Нумо давай-но перевіримо твою кмітливість. Адже хочеться знати, чи відшибло у тебе щось окрім розуму… Бо дивись мені: якщо не відшибло, я тобі ще жениха знайду годящого! Ти ж, Густавівно, можна прямо сказати – майже ідеальна жінка: весь час лежиш та й лежиш собі в ліжку. Лежиш, лежиш, нічого не робиш – тільки я та я за тобою весь час доглядаю.

А так – ти лишень уяви: попервах ми удвох із бахуром твоїм станемо за тобою ходити, а потім уже й він один. Бо я нарешті улаштуванням власного статевого життя займуся. А бахур цей твій – йому ж лафа суцільна! Бо як захоче тебе відшпилити – йому достатньо буде на тебе видертися, і все. Ти завжди у ліжку, завжди готова віддатися… Ну що, Густавівно, скажеш, я настільки вже не правий?..

Вона мугикнула з явним надривом. Розцінивши це якось по-своєму, Арнольд криво усміхнувся й поквапився заспокоїти матір:

– Гаразд, гаразд, не нервуйся: шуткую я, шуткую… Ще б пак! Адже поряд із твоєю повсякчасною готовністю до злягання з мужичками ти маєш також два грандіозні недоліки. По-перше, якщо хтось і видереться на тебе – то з тебе самої тоді або ж дрек[81] полізе, або ж сцяки поллються, а потім прибирай за тобою і мий… А по-друге, ти навіть ноги перед мужичком своїм розсунути самостійно не можеш – що неприємно, погодься. От моя Таткатутка знаєш як ніженьки свої солоденькі переді мною розсувала, га?! О-о-о, моя ненаглядна Таткатуточка, де ти зараз, дівчинко?..

На деякий час Арнольд завмер, замріяно заплющивши очі, але потім смикнувся усім своїм хирлявим тілом і продовжив:

– А втім, схоже, про Таткатуточку доведеться все ж таки позабути, хоча вона все не йде у мене з пам’яті та

1 ... 80 81 82 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"