Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Поки мандрівники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зійшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев і кущів у його сяйві перетворилось на щире золото.

— Край справді чудесний! — сказав Навратіл.

Допоміжний літак «Ластівка» повернувся з розвідки. Він облітав Кварту, щоб знову приєднатись до материнського корабля. Всі члени екіпажу уважно вивчали незнайому планету.

— Коли б я міг на хвильку забути, що ми вісім років летіли Всесвітом, піхто не переконав би мене, що під нами — не наша Земля. Погляньте: моря і континенти, смуги хмар… — радів академік Ватсон, який управляв літаком.

Перед «Ластівкою» далеко на темному тлі неба з'явилась сліпуча цятка — залитий променями сонць велетенський космічний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче і ближче.

— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодінова. — Погляньте-но на задню частину «Променя»!.. Пробито величезний отвір… Розтрощено «Чайку» й «Сокола»!.. Поспішаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!

— В кабіні управління світиться!

— Живі! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського і Чан-су!

Тільки-но «Ластівка» пришвартувалась до «Променя», як відчинилися головні двері. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.

— Дуже радий, що ми знову разом, друзі, — сказав він. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землі не можна чекати раніше як через тринадцять років: адже тільки звістка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового міжзоряного корабля, та вісім років подорожі сюди…

Екіпаж «Ластівки» був приголомшений лихом, що звалилось не знати звідки. Тепер уже всі разом оглянули пошкодження і зібрались в приміщенні клубу.

— Неушкоджені реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту і відбудувати там атомну електростанцію, — сказала після довгої паузи Молодінова. — Без атомної енергії ми нічого не зможемо зробити.

— Я — Навратіл! Викликаємо «Промінь»! — почулося раптом з динаміка приймача.

— Я — Чан-су. Слухаємо.

— Біля річки, яку ми назвали ріка Надія, знайшли зручне місце для будівництва тимчасового житла. За даними попередньої розвідки небезпечних тварин та комах немає. Повітря — без отруйних випарів. Все плоскогір'я захищено від вітрів високою кам'яною стіною. В скелях є розгалужений печерний лабіринт, що нас дуже втішило. Це буде чудесний захисток від бурі й поганої погоди, а також зручні сховища-склади. Водночас ці печери полегшать нам геологічну розвідку нижчих шарів грунту.

— Працює як годинник! — спокійно сказав Краус і вимкнув двигун «Стріли». — Це була таки каторжна робота, але ми з нею впорались. Мабуть, скоро почне розвиднятись. Не завадило б трохи поспати, що ти на це скажеш?

— Не заперечую, — озвався» Грубер. — Треба тільки добре замкнутись. Отим загадковим чотирипалим, які вкрали в нас чашки, може хтозна-що спасти на думку. Добре, хоч стінки літака броньовані.

Вони ще з хвилину розмовляли про незнайомих істот, а потім поснули.

Першим прокинувся Грубер. Він хруснув суглобами, сів. Його дуже здивувало те, що в кабіні літака темно.

«Невже я проспав аж до вечора?» — подумав він і, глянувши у вікно, ахнув з подиву.

До літака прихилився величезний лист з товстим міцелієм. За цим — ще один і ще. Все довкола було так щільно заповнене лускатими стовбурами, паростками та листям, що неба зовсім не було видно.

— Вставай, вставай! — Грубер почав торсати свого товариша. — Хтось переніс нашу «Стрілу» в чагарник!

— Що?.. Що таке?.. — загорлав спросоння Краус. — Що за дурниці ти плетеш? — він схопив пістолет і підскочив до вікна, — Овва!.. Негайно треба подивитись, чи не сталося чого з літаком!

Він підбіг до дверей, відімкнув. Але знадвору їх щось тримало. Тільки при дуже сильному натиску вони трошки відчинились. Краус ледве просунув голову назовні.

— Двері підпирає товста гілка… Як ми могли потрапити в ці хащі — не розумію!

— Замкнись! Можливо, для нас тут приготували якусь пастку, — крикнув Грубер і підбіг до радіостанції. — Я негайно покличу на допомогу Навратіла.

Одчайдушний заклик Грубера зразу зіпсував приємний настрій розвідувальній групі, яка вже вирушила назад до річки після огляду плоскогір'я.

— «Стріла» важить кілька десятків тонн, адже це не іграшка! — похмуро сказав Мадараш.

— Таку іграшку може зрушити з місця хіба тільки велетень, — додала пригнічена Свозилова. — Я так тішила себе думкою про майбутню зустріч з мислячими створіннями, а тепер треба боятися, що нас ненароком розчавлять…

Северсону хотілося підбадьорити Алену, але він марно шукав заспокійлих слів.

Подорож проти течії ріки була значно важчою. Чоловіки часто змінювали один одного біля весел. Свозилова боязко озиралася на всі боки.

— Не знаю гіршого почуття, аніж невизначеність і невідомість, яка витікає з незнання, — урвав напружену мовчанку Мадараш. — Ми зараз на становищі первісних людей, які від страху перед невідомим вигадували різноманітних духів, релігію. Зважимо тверезо: якщо квартяни — велетні, як могли вони пролізти в наш літак і вкрасти дві чашки?

Слова Мадараша трохи заспокоїли вчених.

— Тваринний світ планети також цього не підтверджує, — жваво погодився Навратіл. — Ми тут не бачили досі більшої тварини, аніж…

Він не закінчив. Весла креснули повітря. За інерцією академік похитнувся назад і випав з човна.

Северсон