Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Аж раптом як заверещать дівки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у воді, перечіпаються. Шмаття мокре до тіла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах — видно, що не придурюються. Куди та сміхотливість і поділася.

Щось пливе згори за течією, і то щось таке, що їх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, із синюватим відливом. Он іще таке саме, слизьке й матлахате, і ще. Налякані дівчата, сяк-так одягнувшися, біжать до юрби, показуючи на воду руками.

А тим часом щось рожевувате з синявою повільно пропливає просто в людей перед очима й завертає під дамбу недобудовану. Котрийсь із гриднів, із коня спішившись, теж свою сорочку прав та під пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на камені, підійшов сторожко, по коліно у воді, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»

Інші гридні під’їхали, теж на воду подивилися, суплячись та кривлячись. Котрийсь списом дотягнувся, виволік на берег — що?.. Половину тіла людського, причому верхню, половину чоловічого тіла, міцного, кремезного. Але нижче пояса нічого немає, від поперека перекушеного тільки багряні кишки з черева звисають. Інші два тіла — жінки й дитини — у такому самому стані. Придивляються гридні до слідів від укусів, перемовляються — ніколи ще таких зубів не бачили, гострих та довгих, як ножем добрим розрізано. Не вовк, не ведмідь, не пес бродячий. А що ж це може бути? «Щука…» — припускає один. Та яка ж завбільшки та щука має бути, оно який укус — один-єдиний чоловіка навпіл розірвав… Хоча мало що там у Ріці водитися може. Оно про сомів велетенських розповідають, які дітей крадуть улітку, коли ті купаються на мілководді. То, може, і щука якась така в Ріці завелася. Але все одно моторошно робиться.

А тіло загиблого впізнали досить-таки швидко. Івашко-рибалка, який теж недалеко, на Тарасашевченка, мешкав у землянці, він ще вихвалявся, що сіті-ятери у верхів’ях порозставляв та, узявши дружину й дитину-підлітка на підмогу, кілька днів тому подався надвечір їх вибирати. Наступного дня не повернувся Івашко, і ще за день не повернувся. Ну, мало там що могло трапитися, подумали десятники, затримався, повернеться, рибою за дні робочі пропущені віддячить. Та й не особливо його шукали-допитувалися.

Один із гриднів, закінчивши тіла мертві обдивлятися, скочив на коня та й гайнув угору узвозом чимшвидше доповісти про страшну цю знахідку Кнєзеві й Азар’янові.

Кнєзь у цей час саме вдома був — бо й Кнєзеві теж вільний день потрібен. Наглядав він, як няньки купають доньку його, а чи то доньок — як його краще сказати… Річ у тім, що дружина Кнєзева під час пологів померла — точнісінько, як усеблага богиня Фака. Але породила вона, вже помираючи, дитину Кнєзеві. Дитину пізню, довгождану, хоча й незвичайну. Мала дівчинка два тулуби, від пуповини починаючи, дві голови на двох осібних шиях, по парі рук, а при цьому лише одну пару ніг. Роздвоєну дочку новонароджену одразу Кнєзеві не показали: так він уже був приголомшений смертю дружини. Лише пізніше люди повідомили йому звістку сю несподівану, дочекавшись, як заспокоївся вдівець, як відпив і відстогнав кілька днів із похмілля. Вразився Кнєзь дочкою-потворкою, та не відіслав нікуди й утопити також не наказав. Після Спалахів часом такі діти незвичайні де-не-де народжуються, і тоді з ними саме так здебільшого чинять. Та Кнєзь, заспокоївшись, звелів няньок досвідчених для кнєзівни з міста взяти та й довірив їм дочку ростити-виходжувати.

І росте ото (чи — ростуть?) дівчина (чи — дівчата?) за високим парканом, у величезному домі Кнєзевому. Отримали доньки два імені: одну нарекли Піпсіколою, другу — Кукаколою. Бо дві голови, два обличчя маючи, вони й думки, і бажання вже мають роздільні, осібні. От тільки пересуватися, рухатися обидві дівчинки можуть тільки разом, на спільних своїх ногах. Важко це їм: одна хоче в двір бігти погуляти, а інша — у домі, у світлиці бавитися. То часом стане (чи — стануть?) посеред світлиці й плаче (плачуть) гірко-прегірко. Як зовсім малі були, то й обличчя не раз одна одній до крові, посварившись, роздряпували, не маючи змоги втекти одна від одної. Таки тяжко це — вище пояса мати сестру, а нижче пупця бути єдиною з нею істотою. Батько Кнєзь теж бачить, як його доньки улюблені, воєдино зліплені, страждають, та й не знає, чим ті страждання полегшити. Звісно, ні з якими іншими дітьми зроду Піпсікола й Кукакола не бавилися, чи й підозрюють вони про їхнє, інших дітей, існування. Але й на прикладі дорослих вони теж могли свої висновки зробити. Хоча як зовсім іще малими були вони, то їм трохи няньки голови морочили: ото як виростете дорослими, то кожна матиме окрему пару ніг і гулятиме сама по собі, без сестри прирослої. Та вже років, певно, зо п’ять як не вірять дівчатка в ці розповіді. Доростаючи, почали вони розумнішати: вже менше й рідше поміж собою сваряться, частіше згоди доходять — чи то в двір іти бавитися, а чи в горниці залишатися. І на гриднів, котрі молодші, задивлятися почали. Усе ж таки дванадцять літ донькам минуло. Та й не погані вони собою. Якби не разом, а поодинці, то зграбненькі були б отроковиці.

Оце й зараз сидів Кнєзь на дзиґлику в кутку великої кімнати та споглядав-придивлявся, як то чотири няньки його доньок, в одне тіло закутих, лагідно милять, та ніжно змивають, та дбайливо витирають, та в сухеньке загортають. Тож коли гридні, зі страшною вістю прискакавши, до вікна руків’ями своїх трійчатих гарапників постукали, не одразу їм і відчинено було. Потім ще скількись там часу знадобилося, аби слугам розтлумачити, що звістка справді страшна, важлива і того гідна, щоби Кнєзя у вільний день потурбувати. Урешті вийшов він до гриднів, невдоволено суплячись — чи то вість погану передчуваючи, а чи просто від того, що й у вільний день володареві нема спокою. Вислухав мовчки, повернувся, нічого не сказавши, і пішов через дім до внутрішнього двору коня сідлати. Потім, так само слова не промовивши, разом із гриднями спустився узвозом до Ріки, на місце знахідки страшної,