Читати книгу - "Шалені шахи"

— Його посадили на палю учора ввечері, і я змушений був стріляти в пана Міхаіла разом з усіма... — пропустивши повз вуха звернені до нього слова, бурмотів своє п'яний шляхтич.

— Але якби ти не стріляв...

— А я стріляв разом з усіма!.. Так–так...

— Якби ти не стріляв, твій сусіда жорстоко мучився б дотепер.

— Але ж я стріляв у пана Міхаіла!!! Оцими самими руками!!! — раптово заволав бідолаха.

— Ну–ну, не гарячкуй так!..

— Не гарячкувати?!

Здавалося, очі шляхтича готові були вискочити з орбіт, коли він продовжував репетувати:

— Та як же тут не гарячкувати, га?! Ох, знав би хто, до чого я ненавиджу цих клятих холопів, через яких змушений був стріляти в таку добру душу, як мій сусіда пан Міхал!!! До чого я ненавиджу їх!.. Як же я буду рубати бунтівників, тільки–но доберуся до них!..

Станіслав Жолкевський збирався сказати ще щось втішливе, але тут до них донеслися радісні скрикування:

— Гармати!.. Гармати прибули!..

Відразу ж немовби гора звалилася з плечей коронного гетьмана. Він міцно обійняв за плечі п'яного шляхтича й проревів:

— Ну, от і почуті благання наших сердець!!! Тепер–то вже ми покажемо цим клятим, почім фунт лиха!..

Його вигук потонув у радісних криках осадників. Усі зрозуміли: тепер перемога близька! Їхня перемога...

Як і слід було очікувати, безперервний дводенний обстріл повстанського табору переломив хід облоги. Усвідомивши безперспективність подальшого опору, під вогнем важких гармат, що прибули в Солоницю настільки вчасно, ті запорожці, які досі лишилися живими, зуміли прорубатися через південний фланг шляхетського війська й помчали в напрямі Дикого Степу так, що лише підкови на кінських копитах виблискували.

Цей демарш остаточно деморалізував наливайківців й їхні родини, що залишилися без підтримки вимуштруваного козацького воїнства. До того ж, гарматні ядра рознесли на тріски більше половини возів, якими був оточений повстанський табір. Про втрати, заподіяні самим обложеним, красномовно свідчили голосні зойки й плач, що долинали до слуху шляхтичів у перервах між гарматними залпами.

Результати не забарилися: після коротких таємних переговорів перед коронним гетьманом табору Станіславом Жолкевським постали похнюплені ватажки повстанців зі скрученими за спиною руками.

— Так, прекрасно! — воєначальник задоволено потирав руки. — І кого ж ви до мене привели? Хто тут самозваний цар Наливай?

— Це я, — відповів хтось із полонених ватажків.

— Як ти?! — сторопів пан Жолкевський. — Він і на зріст більший від тебе буде, і міцніший! Це не так.

— Правда ваша, пане головний шляхтичу! Це не він буде! — відгукнувся худий, немов жердина, велетень.

— А де ж тоді колишній вільний отаман? — поцікавився воєначальник.

— Хіба не впізнали? Це ж я і є Северин Наливако! — продовжував знущатися козак.

— І ти не він! — упевнено мовив пан Жолкевський.

— Маєте рацію, ясновельможний пане, ці холопи не відають, про що говорять! Цар Наливай — це я!!! — прохрипів сивий стариган.

— І ти брешеш, холопе! — обурився коронний гетьман. — Здається, що втік він разом із запорожцями в Дикий Степ. А ви й раді! Він вас кинув напризволяще, а ви його рятуєте ціною своїх життів. Гарний цар! Нема чого сказати — гарний!!! Ну що, козаки, чи скажете, куди подівся ваш ватажок?

— Я розповім, пане головний шляхтичу: віднесла його руда відьма у пекло, ми й оком моргнути не встигли, — додав широкоплечий бранець і сплюнув собі під ноги.

Тут серед в'язнів здійнявся обурений шум і лемент:

— Не говори, Степане, чого не знаєш! Ми заявляємо, що Северин Наливайко серед нас! Нехай же тепер шукають!

— Гарний вождь, нема чого сказати! — коронний гетьман зробив багатозначащий жест. — Підбив голоту на бунт, на смерть повів, а опісля кинув усіх... Ну що ж, як я бачу, самозваного царя Наливая серед вас немає, то хоча б козацького проводиря Лободу можна побачити?

— Вбили пана Лободу. Запорожці вбили.

— Вбили?! Та що ж це таке! — обурився воєначальник. — Що ж це таке виходить: про кого не запитаєш, той або втік, або вбитий...

— Так–так, вбили його, запідозривши в тім, що пан Лобода увійшов у таємну змову з вами, зі шляхтичами[80].

— Ну, убили, то й добре... А кого ж замість нього обрали?

— Пана Криштофа Кремпського.

— А він де, цікаво довідатися?

— Вже далеко, — посміхнувся один з бранців, дивлячись у небесну височінь, приголублену променями світанкового сонця. — Саме пан Кремпський вивів запорожців з оточення.

— Ах, он як!..

Станіслав Жолкевський знов оглянув купку бранців і мовив:

— А втім, якщо вже вони далеко, то наздоганяти не станемо. А от чи є серед вас інший козацький ватажок — такий собі Шаула?

Одного з бранців штовхнули у спину, і той ступнув уперед, ледь не випустивши із зубів коротку люльку вишневого дерева.

— Ти поранений, чи що? — Жолкевський кивнув на порожній правий рукав його свитки.

— Під Гострим Каменем