Читати книгу - "На далеких берегах"

— Ні. Тільки автомат.

— Що ж! Триматимемось до останнього патрона!

Зненацька автомати заскрекотіли позад них. Кілька куль впилося в стіну: на Мехті посипався щебінь. Дві кулі пробили йому рукав гімнастьорки, одна з них — злегка подряпала руку трохи вище ліктя.

— Мехті! — крикнув Вася. — Вони ззаду!

Мехті підвівся, притиснувся до стіни. Він уже хотів було рушити назустріч націстам, що зайшли з тилу, як раптом почув пронизливий, наростаючий свист. Мехті здригнувся, відскочив у глиб печери. «Що це?.. Невже вони притягли з собою міномет?»

Та цей свист смертельно налякав і націстів, тих, що були біля входу.

— Назад! — крикнув один із них. — Вони висаджують у повітря печеру!

Націсти, давлячи й штовхаючи один одного, позадкували.

— Васю! — покликав Мехті.

— Бий їх, Мехті! — почув він у відповідь тріумфуючий голос Васі.

Мехті, стріляючи на бігу, кинувся до виходу і заліг там за великим каменем. Вася влучним вогнем відігнав папістів од входу. Однак двоє з них встигли сховатися:іа виступ і почали закидати печеру гранатами.

Мехті піднявся було, щоб підбігти до Васі, і в цей час випадкова куля, дряпнувши по щоці, обпекла йому вухо. Він знову заліг, взявся за автомат, але магазин виявився порожнім. Тоді Мехті вийняв пістолет, зробив кілька пострілів.

А біля входу в печеру і далі вибухали гранати. При спалахах вибухів Вася бачив на стінах печери оранжові, сині, жовті розводи: це мінеральні води, що просочувалися сюди протягом сотень років, так розмалювали печеру.

«Артилерійська підготовка» була закінчена, і німці знову хлинули до печери. Вася з сумом поглянув на свій автомат: кінець, відстрілявся!.. Притиснувшись до стіни в глибині печери, він приготувався до рукопашної сутички.

Перший націст, який прорвався до печери, не почувши пострілів, радісно зарепетував:

— За мною! — і хотів бігти далі, але наскочив на мотоцикл, і тут же на голову йому опустився приклад Васиного автомата.

У печері було темно, хоч в око стрель: націсти, боячись виявити себе, не світили ліхтариків і навпомацки брели вперед; і кожного, хто наближався до Васі, чекав страшний удар: Вася орудував автоматом, наче дрючком.

До Мехті доносилися стогони націстів і тріумфуючі вигуки Васі.

Ще один солдат спіткнувся об мотоцикл; падаючи, він учепився за Васю й вибив у нього з рук автомат. Вася схопив німця за горло й почав душити. Але тут оклигав один з оглушених Васею націстів. Він намацав свій автомат і пустив чергу в той куток печери, звідки чути було відгомін боротьби…

Вася, скоцюрбившись, схопився за живіт, відпустив німця… Той був уже мертвий: одна з куль потрапила прямо в нього.

Усе, що Вася робив потім, ішло вже від характеру (сили в нього більше не було). Вася усвідомлював, що це «останній і рішучий»; він переміг біль, підняв автомат німця, дав чергу, другу.

Німці, які лишилися живими, — а їх було мало, не більше чотирьох, — почувши постріли, кинулися навтіки з печери. Вони бігли не оглядаючись, думаючи тільки про те, як врятувати своє життя.

Вася нічого вже не пам'ятав, нічого не розумів… Він забув навіть, з якого боку йшли на нього німці, і замість того, щоб іти до Мехті, пошкандибав до виходу з печери. Спіткнувшись об чийсь труп, Вася впав і одразу ж поповз далі. Йому захотілося дихнути свіжим повітрям: всередині печери все пропахло порохом, кіптявою. Вася повз, перелазив через трупи, але не випускав з рук автомата, який тепер уже тільки заважав йому.

Мехті злякала тиша, що запала в печері.

— Васю! — гукнув він хриплим голосом.

Відповіді не було.

У Мехті вже ніхто не стріляв, і він, підвівшись, пішов до місця недавньої сутички. Всюди валялися мертві тіла. Мехті брів навпомацки, розшукуючи серед трупів Васю. Руки його стали липкими від крові. Ось поворухнувся хтось рядом з ним, застогнав… Мехті нагнувся над пораненим, обмацав його лице: великий з горбинкою ніс, вузький лоб, жорстке липке волосся… Мехті бридливо відсмикнув руку.

Ось і мотоцикл. Мехті поторгав його рукою: одна з камер була спущена, і Мехті зрозумів причину зловісного свисту. Він переступив через мотоцикл і побачив біля входу в печеру Васю, який сидів на землі.

— Васю! — радісно скрикнув він.

Та Вася мовчав… Він сидів у калюжі крові і тримав у руці автомат, ніби охороняв печеру.

Мехті схилився над ним. Очі у Васі були розплющені; в них застиг подив; Вася, здавалося, запитував поглядом: «Що ж це діється навколо?..»

— Ходімо звідси, Васю… — тихо, тремтячим голосом сказав Мехті. Вася сидів нерухомо, наче статуя. Мехті взяв його руку. Пульс бився ледве-ледве, а все-таки бився… У Васі ще жевріло життя. Та, обережно скинувши з Васі шинелю, Мехті зрозумів, що жити другові недовго. На Васі не було живого місця!

Не можна було гаяти й хвилини. Мехті зайшов у печеру, насилу відсунув убік мотоцикл і повернувся до Васі. Він підняв хлопця на спину і, спотикаючись об трупи, поніс його через печеру. Горбоносий націст голосно стогнав. Та Мехті навіть не оглянувся. Вибравшись з печери, він пішов гірською стежкою.

— Мехті… — почув він раптом кволий голос Васі.

— Васю! — зрадів Мехті. — Васю, я з тобою… Це я, Васю!..

Вася поворушив рукою; зачепив поранене вухо Мехті. Той мало не крикнув від болю.

— Мехті, — повторив Вася. Голос його був усе ще тихим-тихим, але в ньому забриніла радість: — Мехті…

— Тримайся, Васю! Тримайся! Ось скоро прийдемо у якесь село. Підлікуємо. Рана в тебе незначна. Ти просто стомився, Васю…

Голос друга додав Мехті сил і бадьорості. Ще недавно йому здавалося, що він не добереться живим до найближчого села. А тепер він знав: дійде, обов'язково дійде!..

— Мені боляче… — знову заговорив Вася.

— Нічого, Васю, потерпи ще трохи. Скоро проминемо перевал, а там уже й село.