Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

— Що ж то за штука? — спитав Еда.

— Я вже забув, — промимрив Станіслав. Права кишеня в нього набрякла від крові.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Що там у тебе в кишені? Ану, покажи!

— Я тільки… Я дуже голодний… — став пояснювати Станіслав, дістаючи з кишені обсипаний вапном шматок нутрячого м’яса, підібраний на смітнику.

— Негайно піди й викинь, — наказав Еда. Потім він з вікна побачив, як, стоячи біля смітника, Станіслав обтер м’ясо рукавом і сирим жадібно його зжер.

Станіслав був у важкому стані, тому завтра перед ревізією було необхідно заховати його десь у підвалі. Еда Роган ще раз лизнув порошку, запив ковтком червоного вина, й оскільки була середа, до того ж пообідня пора, то під’їхав до лікарні, підібрав біля телефонної будки Леону Бімоньову, й вони рушили до будинку № 2002.

Останнє побачення в нашому кубелечку, наприкінці тижня сюди з’їдуться господарі. Вже й зараз ці побачення стають ризикованими — щохвилини хтось може вигулькнути з-за дверей, тому ми змушені скрадатися. Для певності я посилаю Леону вперед.

— Потім нам цього бракуватиме… — говорить Леона. За якихось п’ять хвилин вона вже встигла роздягтись і тепер, як завжди, потребує трошки лірики.

Тут, наодинці з нею, мені набагато краще, ніж з недотепними й не надто винахідливими членами нашої ватаги в гнідій комуналці, де треба стояти в черзі до ванної. Мені, власне, там взагалі не подобалось. Хоча від того разу з Мією Робовою залишилося досить цікаве враження; з одного боку — азарт, а з другого — рани на тілі. Зрештою вона ледь не втопила мене у ванні. А я за це ще був змушений дати Тіборові цілу коробку надто дорогого тепер розчинного порошку.

— Чому ти мовчиш? — питає Леона.

— Випий краще.

Консервовані абрикоси довелося пожертвувати ватазі, сюди я змушений носити власне вино. Сьогодні востаннє п’ю червоне, від завтра переходжу на легке біле… в рамках своєї поетапної боротьби з БЗУ.

— Назвав би мене бодай леопардицею… — заплющивши очі, наполягає Леона.

— Це тобі видається ніжним? Ну, гаразд: моя леопардице.

— Йди до мене, мій леопарде…

Протягом двох годин тричі стукали в двері й чотири рази дзвонив телефон. Якщо мене викажуть сусіди, я буду змушений відшкодовувати збитки. Скільки можуть коштувати двісті п’ятдесят банок абрикосового компоту? А ремонт квартири?

— Ти не звертав на мене сьогодні жодної уваги! — вичитує мені згодом Леона. Коли я повертався до машини, то зустрів на сходах і побіля будинку добрий десяток людей. Побачення тут стають небезпечними.

Для насолоди я не шкодую ні часу, ні грошей. Ріта дала мені сьогодні адресу таємного клубу БЗУ для обраних (вхід коштує сто крон). Цілий день я копирсаюсь у сухому сирі, схожому на гіпс; генеральний визначив для «Сирних піруетів» неймовірно куций термін. Удома на мене тепер уже нічого не чекає, а Леонка мусить бути щодня о третій у ліжку зі Станіславом. Я лишився сам.

Клуб містився біля парку, на тихій респектабельній вулиці: будинок номер шість, шостий поверх похмурої споруди в стилі модерн. Я п’ять разі постукав у важкі ковані двері й сказав Рітин пароль.

Відчинив мені Польда Штрунц у чорній масці, Ріта Недомова теж була в масці, вона взяла з мене сотню й дала таку саму, як у неї, маску:

— Одягни це, ми в найманій квартирі й хочемо всі лишитися невпізнаними.

У салоні з дерев’яною різьбленою стелею в масивному каміні з чорного мармуру вгасало полум’я. Біля каміна, скулившись від холоду, сиділи дві жінки та ще якась парочка. В усіх на обличчях були чорні маски, але й під ними я декого впізнав, скажімо, Любоша Малека, колишнього Міхалового однокласника. Але хто решта?

— Всі ці люди — прибульці з гір, вони з’явилися тут під вигаданими іменами, бо страшенно бояться викриття. Тих двох звуть Доріс і Зуза, — кивнула рукою Ріта. — Доріс — це та, що в окулярах, вона професорка чи щось подібне. А он двійко молодят, Гіта й Гаспар. Маю враження, що Гіті хотілося б, аби розчинний порошок зробив її чоловіка справжнім чоловіком, бо він досі ні риба, ні м’ясо. Яке ім’я вибереш собі ти?

— Може, Роберт?

— Добре, натягай маску — й до роботи. За півгодинки скінчимо, бо мушу повернути ключі, — сказала Ріта й повела мене до товариства. — Знайомтеся, це Роберт, справжнісінький! Тепер нас четверо на четверо, тож можемо починати.

Ми підсіли до столика біля каміна, для кожного вже було приготовано чашку з розчинним порошком на дні й кухоль з теплою водою. Я проковтнув свою мізерну порцію (там ледве було тридцять грамів, що коштують тридцять крон, Ріта хоче на цьому заробити), випив півкухля й став чекати, що ж буде далі.

— Ви — перший рудий екземпляр, з котрим я познайомилась, — звернулася до мене професорка Доріс, роздивляючись мене так пильно, аж окуляри в неї затуманились.

— Ти ще не знаєш мене! — самовпевнено промовив Любош Малек, ковтнувши вміст власної чашки. — Я був ватажком гнідої ватаги й тримав у жаху цілу вулицю… — почав дешево брехати цей хлопчак, вигадавши все це, очевидно, під час тривалих зимових канікул у горах.

— Справді? Це страшенно цікаво… А я каталася на санчатах у горах і нудилась, бо мій чоловік уже півроку монтує щось там в Індонезії… — багатозначно мовила Зуза — вгодована молода пані, сівши впритул біля нього. — Тож розкажіть мені про буре пекло, що було тут…

Між тим неповноцінний чоловік Гаспар проковтнув свій порошок і запив його водою.

— Бери й мій! — наказала йому дружина Гіта, підсуваючи свою чашку.

— Чи не буде забагато? — озвався