Читати книгу - "Сонети. Світовий сонет"

минулих радостей п'янку приміту?! Під шовком плоть моя палахкотить, ламається, як ваза, що вмістить не годна більше вибухлого цвіту. ЕКСТАЗ Ах! Пречудове це життя земне, жага безсмертності в могутній крові. Клич радощів кохання, клич любові проймає і захмелює мене. Вже сукня з мене впала, і стидне спадає все, як одяги шовкові, бо жінка в одязі, неначе в схові, — нехай краса відкритістю сяйне. Чому геліотроп так щедро пахне? Чи нині зміниться моє життя? Ах, я така — моя краса причахне, п'є з мене вроду кожне почуття. Спустошую з вікна життєву касу, як смертниця, що обмаль має часу. РОЗЛУКА Ніжнішаєм, ніжнішаєм, а далі — притулок сліз. Коштовні скарби — з вій. Здається, підхопив нас буревій; дихання два зійшлись в одній печалі. Кімната погасає в тьми проваллі — чому ж я, цей щасливий острів свій покинувши, повинна без надій прощатися на скорбному причалі? До льодових слідів твоїх крило поли моєї впало… о, дороги, ми перед вітром хилимо чоло; На вас, пригнічених, наступлять ноги тих, що від щастя йдуть у далечінь. Зі мною скрізь розлука, наче тінь.  ХІБА МОГЛА Б Я СПАТИ Хіба могла б я спати, милий мій, коли кохаю так несамовито! Підлогу сріблом місяця залито, ряхтіють зорі в безвісті німій. Хіба могла б я спати, милий мій, коли жагу розкрито й розповито, і можу, смуткові сплативши мито, сто щасть обняти в радості одній?! Я чую в плоті пурпурне палання, віддамся хвилям щастя — понесуть і розіб'ють — це відаю зарання, та що з того, коли палає грудь і туга тисне — ти про все забудь! — як перша туга або як остання… * * * В моїй шовковій блузці — я ж не винна — зблукали твої пальці самохіть, і розстебнулась брошка, й, наче цвіть, відкрилася бентежна дивовина грудей… Твій погляд — заклик і провина, і просьба, й темна скарга, й ненасить… Єднаймося — з мережива в ту мить — богиня з піни — висяйнула спина. О, як нагий оголює мене! Неначебто в серпанковій запоні, твоє обличчя бачу я чудне, і вражена я прагну рук твоїх — тьмяніє світ, і між твої долоні я потрапляю й пропадаю в них.