Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Засмужний неспішно скрутив самокрутку.

– Ну, як тут у вас справи? – запитав він.

– Та гадаю, що вони не дуже різняться від того, що є в інших госпіталях, – відповів Федір Кудрик. – Воші. Їсти дають мало. А ще з недавнього часу почали виводити на плац.

– Значить, скоро знову пошлють на фронт, – впевнено сказав Михайло.

– Це точно. Навіть долікуватися не дадуть.

Михайло запалив сірника, смачно затягнувся.

– Точно на фронт, – повторив він. – Ти розумієш, Федю, що нас вб’ють у першому ж бою?

– Або ж у другому, – вставив Кудрик.

– А ти, виявляється, оптиміст! – відзначив Засмужний.

– А що робити?

– Дивись, Федьку, я одного не розумію.

– Чого?

– Не розумію. Ось я шість років жив за Австрії, потім рік в Україні. Затим двадцять років при Польщі, два роки за перших Совітів, три роки при німцях. То чому тепер я повинен вважати Союз своєю Батьківщиною, за яку треба померти? – мовив Михайло, обережно озирнувся, чи немає поруч нікого, і тихо закінчив: – Тікати треба. Поки живі.

На його здивування цю новину Кудрик сприйняв спокійно. Невдовзі він зрозумів і причину цього спокою.

– Ми вже думали про це, – повідомив Федір.

– Ми? – здивувався Засмужний.

– Я й Іван.

– Той що з Карова?

– Він. Своя людина.

– На нього можна покластися?

– Цілком.

– Добре. Поговоримо про це завтра, – вирішив Засмужний, востаннє затягнувся, кинув недопалок на землю і затоптав його чоботом.

Курці на подвір’ї заворушилися: кликали на обід.

Нагода здійснити задумане трапилася дуже скоро. Десь ближче до Покрови у госпіталь приїхала сердита комісія, після відвідин якої у палатах залишилися лежати дійсно лежачі. Інших у примусовому порядку вигнали на плац і лише тепер навчали елементарним навичкам стройової служби.

Навіть необізнаним стало зрозуміло: скоро усіх відправлять на фронт. Настрій поранених зіпсувався остаточно. З чуток було відомо, що бої у Польщі точаться запеклі, німці ніяк не хочуть віддавати своє генерал-губернаторство, Варшава захлинається у власній крові.

Рішення втікати визріло миттєво. Двадцятого жовтня після того, що кухарі називали вечерею, усі троє – Михайло Засмужний, Федір Кудрик та Іван Халявка – зібралися за будинком складу. Напередодні вдарив несподіваний мороз, тому щоб хоч якось зігріти поранених, їм видали шинелі. Втікачі заправили їх, підперезалися і попрямували на північ, туди, де був їхній дім.

Переміщатися вночі у військовий час було небезпечно, але це стосувалося прифронтового міста, тому галичани намагалися якнайшвидше покинути Стрий. Це, зрештою, їм вдалося, і вони непоміченими перейшли міст через однойменну річку.

У темноті зауважили якесь село. Вирішили переночувати.

Вже було темно, коли всі троє обережно зайшли на подвір’я. Господар – літній чоловік з пишними, як у батька Михайла, вусами – саме був надворі. З відкритих дверей стодоли він вилами носив сіно.

Появу несподіваних гостей зустрів насторожено.

– Пани солдати щось потребують? – поцікавився він.

– Нам би переночувати, – обережно озвався Засмужний.

Почувши рідну мову, господар розслабився. Він, видно, одразу зрозумів, хто перед ним.

– У хату запросити не можу – там діти. Але в стодолі можете переночувати, – відповів він. – Якщо щось – я вас не знаю.

– Дякую, батьку! – сказав Михайло, і всі троє прошмигнули у стодолу.

Господар закрив за ними двері.

– Вдосвіта я вас розбуджу.

Сказав і направився до хати.

А солдати завалилися в сіно і стомлені нервовим днем миттю поснули.

Незчулися, як минула ніч. Розбудив їх скрип дверей. Виглянули з-під сіна. У дверях стояла жінка з глечиком в одній руці і буханкою хліба в іншій.

– Ось! – сказала вона. – Принесла вам трохи поїсти.

– Дякуємо, господине! – весело мовив Федір, перший вибравшись з-під сіна.

Весь у сіні, Кудрик мав кумедний вигляд. Іван з Михайлом виглядали не краще.

Обтрусилися. Щоб не виникало запитань, де провели ніч, зібрали з одягу все сіно. Нехитрий сніданок, проте, був значно смачніший за пресловутий «дріб-16», тому його з’їли увесь.

Лише зажевріло на сході, як втікачі покинули гостинних господарів, які на дорогу дали ще півбуханки хліба. Оскільки речовий мішок був лише в Халявки, він його і заховав.

Наостанок господар, який так і не назвався (як, зрештою, і не допитувався, хто вони такі) порадив «голосувати» на дорозі, може, якась машина і зупиниться.

Так вони і зробили. Через село проходила дорога, якою постійно курсували «полуторки». До Стрия (а мо’ і далі) вони рухалися напружені вантажем, накритим суцільним брезентом, а назад поверталися пусті. Цим і вирішили скористатися.

Дві вантажівки не зупинилися навіть на наполегливе махання руками. Водій третьої все ж загальмував.

– Вам чого? – грубо запитав він. – Хто такі?

– Ми з госпіталю, – виступив наперед Михайло Засмужний.

(Пов’язка на шиї Михайла красномовно підтверджувала його слова. Інші двоє – Кудрик і Халявка – мали інші поранення, і бинтів у них видно не було.)

– Ну і що?

– Ми їдемо у відпустку після поранення, – продовжував Засмужний.

– Куди?

– До Львова.

– А що ви маєте?

Халявка зняв з плеча речовий мішок, розв’язав і вийняв отриманий нещодавно хліб. Михайло подав його шоферові. Хліб був великий, пухкий, лише вчора спечений.

– І це все? – недовірливо запитав шофер.

– У нас більше нічого немає, – винувато відповів Кудрик.

– То ви хочете, щоб я взяв вас трьох за півбуханки хліба?

– Так.

– Та біс з вами, давайте.

Він узяв з рук Михайла хліб, заховав у свій мішок.

– Хутко залазьте на кузов, накрийтеся брезентом і доки я не скажу, не висовуйтесь.

Двічі галичан запрошувати не довелося.

Так без пригод вони доїхали до Львова. Шофер виявився чесним і довіз їх до Галицького базару. Звідтам всі троє закутками добралися до Збоїська. Вже увечері Михайло постукав у вікно хати, де жила знайома йому тітка. У неї він неодноразово зупинявся ще за Польщі, коли приїжджав до Львова на базар.

За дивним збігом хата знайомої стояла навпроти колишніх цісарських казарм, де у свій час проходив військову службу його батько, драгун Теодор Засмужний.

Як і минулу ніч, переспали у стодолі, правда, і вечеря, і сніданок були значно смачнішими. Не бажаючи і тут наражати людей на небезпеку, ще затемна покинули місто. І тут знову їм пощастило. Шофер вже першої машини, яку зупинили, згодився підвести їх до Жовкви, взявши знову ж таки буханку хліба, яку Засмужний випросив у жінки.

Дорога до Жовкви виявилася дуже короткою, може, тому, що була знайомою. Вони проїжджали знайомі села, де всі троє неодноразово бували чи мали знайомих.

Водій виявився не таким хоробрим, як його попередник, і не ризикнув везти їх у саме місто, тому перед селом під Жовквою, він позбувся