Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

що російські дипломати уникали будь-яких розмов і контактів із представниками українського посольства в Москві та з в. о. міністра закордонних справ Андрієм Дещицею, полягала в поспіху Росії з реалізацією кримського референдуму. До нього Росії було вкрай незручно давати будь-які пояснення щодо своєї незаконної діяльності на території півострова. Тим паче що після запевнень Путіна, Пєскова та Лаврова у відсутності російських військ у Криму нічого нового сказати їм не випадало.

Увечері в інтерв’ю Вести.ру Аксьонов озвучив причину зміни дати референдуму: «Це зроблено, щоб уникнути різних провокацій, оскільки ситуація в Україні досить напружена, багато гарячих голів, які намагаються створити дестабілізуючу ситуацію в Криму. Оскільки життя й безпека громадян для нас є основною цінністю, ми вирішили зрушити терміни референдуму та провести його якомога швидше»455.

У цей день також пролунали пропозиції відстоювати український суверенітет Криму зі зброєю в руках, озвучені — що цікаво — духовним лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Не вдаючись до подробиць і не звертаючись до української влади по допомогу з озброєнням, Мустафа Джемілєв в емоційному пориві розкритикував пасивну позицію української влади у розв’язанні кримського конфлікту й заявив: «Дайте нам команду, і ми робитимемо все, що необхідно. Зараз, по-моєму, вже пішла команда, що якщо штурмуватимуть військову частину — відкривати вогонь. Це давно пора було зробити. Чим довше ми нічого не робимо, тим більше у них там сміливості додається»456.

Олександр Турчинов був переконаний, що силового варіанту виходу з кризи не існує й що західні лідери врешті-решт здатні зупинити російську агресію в Криму.

А от що каже про відкриття вогню українськими військовими Георгій Логвинський: «Іноді мене запитують, чому солдати не відкрили вогонь. Адже це їхня функція — захищати державу.

Я ставлю запитання у відповідь: а скільки коштує життя? У Нагірному Карабасі під час протистоянь загинули 20 тисяч людей. Чи варте було те, що ми б отримали, таких жертв? Адже у випадку з Путіним втрати могли обчислюватися сотнями тисяч. Ми зі свого боку намагалися зупинити цю проблему в зародку. Справа ускладнювалася тим, що серед військових, міліціонерів, спецслужб було дуже багато зрадників. Вважаю, їх вербування йшло кілька років, може, прямо з 2010 року. Вони вже, гадаю, отримували зарплату ззовні. Їх шантажували, підкуповували. З ними працювали професійні психологи, провокатори».

За інформацією Міноборони, у Криму було вже близько 18 тисяч військових РФ457.

Для американської розвідки не були секретами плани Росії анексувати Крим, хоч про це й досі мало хто готовий говорити публічно. Згодом це підтвердить голова військово-розвідувальної служби США Майкл Флінн, чиї думки передає «Українська правда»: «За словами Флінна, приблизно за сім днів до переміщення російських військових його відомство надало керівництву країни досить детальний звіт про ситуацію. Коментуючи зауваження, що дії Кремля застали американське розвідвідомство зненацька, Флінн зазначив, що американська розвідка спостерігала за діяльністю навколо ключових військово-морських баз»458.

Однак американці не надали цю інформацію своїм українським колегам, оскільки прекрасно усвідомлювали, що українська розвідка з часів Януковича буквально нашпигована російськими агентами, які проникли не лише до СБУ, Головного управління розвідки, Генштабу, Служби зовнішньої розвідки, розвідки прикордонслужби, а й у серце Міноборони та Укроборонпрому. Американцям банально не було з ким ділитися цими секретами, не наражаючись на їхню передачу росіянам. Але це не означає, що американці не діяли. Принаймні є багато свідчень, що чимало представників американських урядових організацій скасували свої плани в Криму або пришвидшили їхнє виконання за кілька місяців до того. Раптові зміни у створених за багато місяців раніше планах американських колег мені підтвердили відразу кілька анонімних джерел серед українських військових.

За інформацією урядового порталу, генсекретар Ради Європи Турб’єрн Ягланд офіційно звернувся до Венеціанської комісії «За демократію через право» з проханням надати висновок щодо рішення ВРК про приєднання до РФ459.

За умов відсутності офіційної реакції з боку нового українського уряду та конкретної допомоги мешканцям і військовим півострова свою громадянську позицію почали проявляти чимало простих мешканців півострова всіх національностей. Переважно жінки й підлітки виходили на спонтанні акції протесту вздовж доріг Криму та Херсонщини460. Особливо масові мітинги відбулися в Керчі, на вулиці Маршала Єрьоменка, де українці, росіяни, кримські татари й інші кримчани вийшли з дітьми на мітинг протесту за мир і проти окупації півострова російською армією451.

Представник ОБСЄ Тетяна Баєва сьогодні заявила: «Так, місія спробує потрапити на територію Криму сьогодні, зараз вони рухаються в напрямку контрольно-пропускного пункту міста Армянська»462. Як відомо, попередні спроби місії потрапити в Крим не увінчалися успіхом.

Видання «Ракурс» пізніше повідомить: «На в’їзді до Криму озброєні люди зробили попереджувальні постріли в бік групи спостерігачів»463.

Уперше з початку військової операції в Криму регулярні російські підрозділи вийшли за межі територіального кордону АР Крим. Найближчим до Криму виявилося невеличке півторатисячне селище Чонгар у Херсонській області, де близько 15:00 представники російських регулярних збройних сил почали захоплення адміністративних приміщень, мінування полів, встановлення прикордонних стовпів. Це викликало велике обурення мешканців півострова. На знак протесту місцеві жителі встановили на будинках українські прапори.

Польський журналіст та політолог Пьотр Андрусєчко дуже добре пам’ятає ту ситуацію, адже сам опинився недалеко від Чонгара: «Мені здається, що в росіян був чіткий сценарій щодо Криму. Тобто якщо вони його не мали відносно Донбасу, то це було зрозуміло. Крим просто мав стати частиною Росії. Тобто там не було місця для ніякої української влади, для Януковича. Тому що Крим дуже потрібний для будови нової ідеології. Справді, там є символи, там Севастополь — місто слави, Чорноморський флот, який там був оснований, і так далі, і так далі. З цього погляду Крим був дуже важливий. Натомість цікавий ніби сценарій, що він тікав, але ніхто тоді про це не говорив. Я з Криму після референдуму поїхав на Арабатську стрілку. Там були деякі особи, які говорили, що якась колона пересувалася через Арабатську стрілку, але ніхто не знав, що це була за колона тоді. Тому я поїхав тоді, там зразу з’явилася інформація, що там захопили частину Арабатської стрілки, не тільки цю, яка належала до Криму [але й Херсонщині. — Прим. ред.]».