Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Коли він нарешті відшукав червоний хрест над аркою Великого лазарету, сонце стояло високо понад дахами. На півдні над горами громадилися вежі грозових хмар. У Моорі зараз, напевно, негода; деякі собаки при першому ж громовому рику ховалися у темних коридорах вілли «Флора».

Неоновий хрест згас, і вчорашній сержант, який так приязно говорив з Лілі, щез. Ні слуху ні духу про Лілі. Лише ляйський шахтар ще сидів за шибками прохідної. Вітально здійняв руку, вищирившись відсалютував:

— Ну, як свято?

Берінг на вітання не відповів і про минулу ніч ані слова не проронив, лише спитав про Лілі. А потім про Моррісона.

— Ця, з Моору? Хто її знає, — сказав вахтер. — А Моррісон нині ще не приходив на роботу. Певно, теж заблукав цієї ночі. Це й не дивно. Вони ж усі…

— Коли він прийде? — перебив Берінг.

— Хочеш — почекай ось там. — Вахтер показав на побілену одноповерхову будівлю, що тонула в розквітлих кущах. — У бараці для сліпих. Там уже інші чекають.

Незадовго до полудня пішов дощ. Теплий, шумний літній дощ, який змивав квіти з кущів дроку і перші жовті листки з клена, що затіняв арку Великого лазарету. Берінг сидів на складаному дерев'яному стільці серед пацієнтів з пов'язками на голові, на очах або в темних окулярах і крізь заґратовані вікна барака для сліпих дивився на дорогу, якою вчора ввечері проводжав батька до четвертого блоку. Місто в місті; Великий лазарет — це місто в місті, так сказав вахтер, хворі й поранені з трьох різних зон, до того ж іще й переселенці, стільки горя, стільки нужди…

Він що, єдиний цивільний у цьому бараці? Деякі з тих, що чекали, тихо перемовлялися між собою мовою Армії, деякі —діалектом рівнини. Усі вони були в однакових халатах, в однакових сорочках — лікарняний одяг. До нього ніхто не звертався. Схоже, він один тут не мав видимих ушкоджень очей.

Дарма він не залишився чекати на Моррісона на прохідній з ляйським балакуном, все ж таки краще, ніж серед цих людей з хворими — чи ушкодженими? — очима. Але дощ, у потоках якого зникла навіть близька прохідна, й паралізуюча сонливість не давали йому встати і вийти надвір. Та й куди йти? Куди — без Лілі? Хіба він самотою краще орієнтується на плаях Кам'яного Моря, ніж самотою ж на вулицях Бранда? Скільки часу йому знадобиться, щоб самому, пішки дістатися Моору? Моор лежав в іншому часі. Моор був понад хмарами.

— Так це ти з Моору.

Берінг задрімав. І не бачив, що двері прочинилися, не чув, як раптом посилився шум дощу, не чув вітальних вигуків, якими пацієнти зустріли змоклого до нитки прибульця. Берінг був високо-високо, сам-один у Кам'яному Морі.

А зараз перед ним стояв присадкуватий кругленький чоловічок у накинутому на плечі плащі, під яким виднілася форма.

— Моррісон? — Берінг підвівся.

— Хто ж іще? — відказав чоловічок. Він ледь діставав Берінгові до підборіддя.

— Доктор Моррісон?

— Санітар Моррісон. Тільки ось ці сліпці й величають мене доком. Втім, вони правильно збагнули, що Моррісон виконує роботу доктора… Гей, Карті, — гукнув він через плече, не спускаючи очей з Берінга, — скажи-но панові з Моору, хто лікує твої паскудні очі і хто тобі гарантує, що ти чіткіше, ніж раніше, роздивишся свою міс Америка?

— Сер, док Моррісон, сер! — засміявся чоловік з широкою пов'язкою на очах.

— Моорська жінка знов і знов привозить з гір якийсь сюрприз, — сказав Моррісон, невідривно дивлячись Берінгу в очі; той не витримав і навіть потупився. — Ти прикинь, Карті, цього разу вона привезла нам моорського чоловіка, який нібито сліпне. Моорська жінка говорить, ніби він вважає, що сліпне.

Той, кого Моррісон називав Карті, мовчав. Серед пацієнтів деякі почали підсміхатися.

Спантеличений Берінг стояв мов статуя перед чоловічком у формі й не зміг ворухнутися, навіть коли санітар раптом підійшов до нього впритул і швидким, упевненим рухом пальців широко розкрив йому очі, немов перевіряв зіниці в непритомного чи в мерця.

Подув повітря, холодок сліз, що підсихали, — Берінгові стало майже боляче, але не встиг він зібратися з духом і, захищаючись, здійняти руку чи хоча б відвернутися, як Моррісон вже облишив його.

— Моорська жінка правду казала? Ти вирішив осліпнути?.. Тоді ходімо зі мною.

Буденність, з якою цей присадкуватий, кругленький солдат обмацував його і при цьому привселюдно розводився про найінтимніші речі, змусила Берінга почервоніти. Він мовчки стояв серед пацієнтів, тимчасом як вони дивилися на нього всіма очима, які не ховалися під бинтами і не запливли. І все ж навіть у ці хвилини крайнього сум'яття він відчував і дивне полегшення: ніби від самої лишень присутності цього маленького чоловічка не тільки його найпотаємніші страхи, але і взагалі будь-які таємниці стали дрібними й неважливими; він би не здивувався й тоді, коли б Моррісон запитав про похованого серед скель крадія курей чи про сни, що мучили його, коли він лежав у салонах вілли «Флора» поміж сплячих собак.

Цей санітар знав страх сліпоти. Знав і моорську обстановку і про Лілі говорив як про приятельку… Але єдине, чим він цікавився з усією пристрастю, — і в цьому Берінг переконався вранці у великому лазареті, — було людське око.

— Чого чекаєш? Ходімо, — нетерпляче сказав Моррісон і, взявши свого пацієнта за плече, вийшов разом із ним до вузького коридорчика, де поблискували мокрі сліди. Берінг не скинув руки санітара; немов розгублена дитина, він дозволив відвести себе коридором до кімнати, більше схожої на комору: серед багатьох засклених шафок, демонстраційних таблиць, скляних,