Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

«Я — кандидат на посаду муніципального юридичного консультанта, — написав він. — Якщо я обійму цю посаду, ви будете моїм помічником».

Попри неповноту експозицій, роз’їжджені дороги та ділянки неозелененої території, виставка відкрила оку глядача образ міста, яким воно може бути і яким йому слід бути. Чорне місто на північ від парку стояло занурене в дими та сміття, а тут, у Білому місті, до послуг відвідувачів були чисті громадські туалети, чиста вода, швидка медична допомога, електричні ліхтарі, система обробки стічної води, яка виробляла добрива, що їх фермерам вистачатиме на гектари землі. Був тут і садочок для дітей відвідувачів — багато жартів ходило навколо того, що, залишивши малюка в Будинку дітей, гість отримував квитанцію. Нечисленні, але голосисті чиказькі охоронці суспільної моралі боялися, що незаможні батьки перетворять будинок на місце, куди поздають зайвих дітей. Лише одного малюка, бідолашного Чарлі Джонсона, отак покинули, а при тому жодна дитина не загубилася, хоча наприкінці кожного дня такі побоювання були.

У будівлях виставки гості зустрічалися з приладами й ідеями, цілковито новими для них і для всього світу. Вони чули пряму трансляцію нью-йоркського оркестру, яка передавалася на виставку телефоном. Бачили перші рухомі кадри в кінетоскопі Едісона. Вражені, спостерігали, як Нікола Тесла пускає блискавки.

Бачили й більш приземлені речі: першу застібку-блискавку; першу повністю електрифіковану кухню, в якій була й посудомийна машина; коробку, в якій містилося все, з чого готуються млинці під маркою «Aunt Jemima». Вони куштували нову жувальну гумку з химерним смаком — «Juicy Fruit», попкорн у карамелі під назвою «Cracker Jack». Нова пшенична крупа «Shredded Wheat», здається, сподобалася не всім (дехто прозивав її «товченим килимком»), а от нове пиво пішло добре, отримавши найвищу пивну відзнаку на виставці. Відтоді ця марка має назву «Pabst Blue Ribbon». Також гості побачили найновіший, і, можливо, найважливіший організаційний винахід — вертикальну картотеку, створену Мелвілом Дьюї, котрий винайшов десяткову класифікацію. Яких тільки новинок не траплялося серед цих експонатів! Паровоз із котушок шовку. Підвісний міст із брусків мила «Кірк». Величезна мапа США із солоних огірків. Виробники чорносливу зліпили з нього лицаря на коні на повен зріст, а з соляних копалень Евері (штат Луїзіана) привезли копію статуї Свободи, вирізану із соляної брили. Гості прозвали її «Дружиною Лота»[45].

Найбільш вражаючою — і моторошною — експозицією був павільйон Фріца Круппа, де його «улюблене страховисько» стояло серед численних важких гармат. Популярний путівник виставкою «Зберігач часу», оцінював кожну експозицію за трибальною шкалою: 1 бал — просто «цікаво», а 3 бали — «надзвичайно цікаво». За цієї шкалою павільйон Круппа мав три бали. Щоправда, багатьох відвідувачів присутність зброї непокоїла. Місіс Д. Тейлор, заповзята відвідувачка ярмарку, назвала найбільшу з Круппових гармат «жахлива потвора, яка відгонить кров’ю і бійнею, тріумф варварства, який зачаївся посеред тріумфу цивілізації».

Місіс Тейлор була захоплена Почесним двором і дивувалася, як серйозно люди починають поводитися серед його палаців. «Усі навколо ходили обережно й розмовляли негучно. Здається, ніхто не поспішав, не квапився, усі були немов у владі чарів, і ті чари володіли нами весь час від відкриття виставки до її закриття».

На «Мідвеї» вона занурилася в зовсім іншу атмосферу. Тут місіс Тейлор вирушила на вулиці Каїра, які нарешті відчинилися, і вперше побачила танець живота. Вона уважно спостерігала за танцюристкою. «Вона робить кілька легких кроків убік, зупиняється, поклацує кастаньєтами — потім так само рухається в другий бік, зупиняється, і рухає животом, так що він то вигинається, то вгинається кілька разів точно в лад музиці, а не рухаючи при тому жодним м’язом іншої частини тіла, надзвичайно швидко, тримаючи водночас голову й ноги абсолютно непорушними».

Коли місіс Тейлор із друзями вийшли з виставкового Каїра, вона тихо наспівувала під ніс «Моя країно, це про тебе» — немов боязка дитина, яка переходить цвинтар.

Ярмарок був неохопно величезний, і Колумбівську гвардію просто бомбардували питаннями. То була просто якась хвороба, якась риторична чума, і виявилася вона рівною мірою в усіх відвідувачів. Поліцейські відповідали на питання за питанням, нові питання сипалися, немов із дірявого мішка, і то часто з якимось звинувачувальним тоном. Деякі були просто чудернацькі.

— У якій будівлі Папа Римський? — спитала одна пані. Це підслухала письменниця Тереза Дін, авторка щоденної колонки про виставку.

— Папи тут немає, мадам, — відповів поліцейський.

— А де ж він?

— В Італії, в Європі, мадам.

Жінка насупила брови:

— Це ж де?

Уже переконаний, що пані жартує, поліцейський весело відказав:

— Три квартали понад лагуною.

Пані спитала:

— А як мені туди пройти?

Ще один гість, шукаючи виставку воскових фігур, спитав у гвардійця:

— Чи не підкажете, де тут штучних людей показують?

Той був сказав, що не знає, аж тут втрутився ще один відвідувач:

— А я