Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Я тобі дам голову мені дурити! Чудовисько! З тіста! Ах ти ж козел! — лютився слідчий. Бо вже сподівався, що дійсно є щось серйозне на Лібермана, який зараз був великим цабе у Москві. А чим вище фігурант справи, тим швидше на ній можна зробити кар’єру! Але чудовиська, це ж маячня якась!

Слідчий плюнув на Жникіна і сів за стіл вкрай невдоволеним. Колишній матрос борсався на підлозі, випльовував з рота кров і останні зуби.

— Товаришу слідчий, я ще по Ліберману згадав! У нього портсигар нагородний від ворога народу Троцького! — прохрипів Жникін з підлоги.

— О, це вже краще! — зацікавився слідчий, підхопив Жникіна, всадив на стілець, навіть дав рушник, щоб той кров обтер. Сам швиденько писав протокол. Детально розпитував про портсигар. Жникін почав посміхатися. Дуже хотів утопити тих гадів, які жили, як коти в маслі, тоді як він, справжній герой революції, старцював.

— А ще жінка у нього сумнівного соціального походження, у неї батько до революції банком володів!

— Зовсім добре! — зрадів слідчий, який хоч і недавно служив в НКВС, але вже відчував, що справа вийде перспективна.

Написав доповідну в Москву щодо необхідності термінового арешту Лібермана. Надіслав копії свідчень Жникіна. З Москви довго мовчали, а потім наказують слідчому терміново прибути до столиці. Це означало, що справі дали хід.

Комісар Ліберман приїхав додому. Відпустив службове авто, піднявся в розкішну квартиру, яка колись належала депутату державної думи, потім одному троцькісту, а останні роки в ній мешкав колишній комісар, що тепер працював у Раднаркомі.

— Борю, чого так рано? — спитала Оксана, все така ж гарна, доглянута, в красивій сукні. — Борю? — вона злякалася, коли побачила вираз його обличчя. — Що трапилося, Борю?

— Де діти? — тихо спитав Ліберман.

— У школі. Та що трапилося, ти можеш сказати? — Оксана перелякано дивилася на його бліде обличчя.

— Ходімо до кабінету.

Там Ліберман сів у розкішне крісло, що залишилося ще від колишнього господаря квартири. Мовчав, кривився. Оксана чекала, вже розуміла, що трапилося щось погане, бо ніколи ще не бачила чоловіка таким. Та й останнім часом траплялося виключно лише щось погане.

— Борю, кажи, не тягни! — вона аж руки заламала.

— Сьогодні за мною прийдуть, — нарешті вимовив він. Дивився у стіл.

— Що? — не зрозуміла Оксана. Чи не схотіла розуміти.

— Прийдуть арештовувати, — уточнив Ліберман.

— За що? — вона скрикнула.

— Ні за що. Я ні в чому не винен.

— Але чому?

— Ти знаєш, що вже заарештували всіх знайомих і друзів Генріха. А сьогодні мене попросили здати зброю; Наче на перевірку. Але коли брали Андрія Єрофеєва, у нього теж попросили зброю на перевірку. Щоб, коли прийдуть увечері, не почав відстрілюватися.

— О Господи, — Оксана заплакала.

— Я не зраджував революцію, я був за народ і робив усе, що міг, щоб комунізм прийшов якомога швидше! — тихо сказав Ліберман. — Ти знаєш це, ти знаєш мене краще за всіх.

— Знаю, — Оксана кивнула, витираючи сльози.

— Але ось так. Мене вже не врятувати, треба подумати про вас, — вів далі Ліберман.

— Про нас? — дружина не розуміла.

— Треба вивести з-під удару тебе і дітей.

— А ти? — спитала вона, і сліз стало ще більше.

— Вважай, що мене вже немає, — Ліберман як каменюку ковтнув.

— Борю, не кажи так! Це якась помилка! Вони розберуться, і все буде добре і…

— Ти знаєш хоч одного, хто б повернувся? Людей забирають і вони зникають назавжди! Тільки за останній місяць узяли скількох! І жоден не повернувся! Хоч я їх знав особисто і я впевнений, що вони не могли бути ворогами народу! Принаймні усі з них! Ти їх теж знала!

Оксана кивнула. Вона знала багатьох арештованих, знала їх родини. Вони не могли бути ворогами революції. Тоді що ж відбувалося? Чому їх забирали? Вона боялася про це думати, вона тільки хотіла, щоб їх оминула ця біда. Останнім часом вона почала навіть молитися. Як вчив покійний батько, якого арештували за релігійну пропаганду і відправили до тюрми. Оксана не схотіла втручатися, вирішила, що так найкраще порвати з минулим. Батько в тюрмі загинув, і вона зітхнула з полегшенням, бо батько-банкір міг кинути тінь на Борю. Тепер же вона була людиною без минулого, і добре. Аж ось виявилося, що вона боялася не того. І всі її молитви нічого не дали. Борю заберуть!

— Ні! Ні! Ні! — вона гірко заплакала. — Вони не прийдуть увечері! Ти боровся за перемогу революції, ти воював!

— Не треба плекати порожніх надій. Мене заберуть сьогодні увечері. Точніше, не заберуть, бо я вигадав план, — Борис розгублено посміхнувся, продовжував дивитися у стіл.

— План?

— Так. Дуже добрий план. Він важкий, я знаю, але у нас немає іншого виходу. — Ліберман зітхнув і подивився у підлогу.

— Тобто? Борю, кажи!

— Ось, — він поліз у ящик стола, узяв звідти пістолет «люгер». — Це трофейний, про нього ніхто не знає.

— Ти будеш відстрілюватися? — з жахом спитала Оксана.

— Ні. З цього пістолету ти вб’єш мене, — він нарешті подивився