Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

3 тяжкою бідою діставшись автівки, він потроху заповз на заднє сидіння і впав на нього спиною, обережно підтягнувши ноги усередину. У той час Василь Денисович поважно і спокійно відкривав ворота.

Коли ж він, завівши двигун, почав абсолютно неквапливо, наче мав справу з нормальною здоровою людиною, до ладу розпитувати у Лесика, де тут і що, то він затамовуючи від болю подих, крізь зуби спершу відповідав йому, що перша передача втикається не так, як у його «Жигулях», що металобрухтом от вже другий рік стояли на подвір'ї, що ближнє світло вмикається отам, вікна відкриваються кнопками на підлокітниках, а для того, щоб здати назад, треба утопити ручку коробки передач униз. Коли ж селянин абсолютно природно запитав, наче у нього за спиною не було вмираючої людини: «Скільки ж вона бере на сотню?», то тут Лесик не витримав і зашипів: «Поїхали, благаю...»

І вони поїхали, але їхали не довго. Дорогою Василь Денисович разів зо п'ять, долаючи сільські перехрестя, втикав не ті передачі, різко гальмував, матюкався, і автівка сіпалася, спричиняючи Лесю неймовірні страждання. Але коли вони виїхали на асфальтову дорогу, що вела до сусідньої Калинівки, то селянин, трохи призвичаївшись до їзди, знову задав те саме питання.

— Так що ж сталося?

— Та то, певне, мене стара виразка шлунку прихопила, бо я «морячкиної» самогонки обпився, а може, «морячка», щось у ту самогонку підмішала... — збрехав перше, що спало на думку.

Василь Денисович, не зовсім повіривши у ту версію, байдуже знизав плечима, мовляв «не хочеш правду казати, ну то твоя справа!»

Отак лежачи на задньому сидінні, Лесик важко, уривчасто дихав ротом, тримаючись за живіт, біль у якому трохи вгамувався, аж до тієї міри, що він зміг дещо розслабити зсудомлені сідниці. І раптом він відчув, що рушник, під його сідницями наче змокрів. Миттю змокрів холодним потом і Лесик.

— Увімкніть світло, отам, отам ... — замахав істерично рукою, вказуючи на лампочки під дзеркалом заднього виду, і, коли рідке світло долинуло до заднього сидіння, то побачив те, що підтверджувало найгірші його припущення. Рушник був мокрий від крові, як, зрештою і рука, яку він підняв перед собою.

Від страху і лихого передчуття він тонко і протяжно завив.

— Що сталося? — байдуже обернувся Василь на ті завивання.

— Їдь, блядь, швидше, йоб твою м-а-а-ать! — тикнувши йому у пику скривавлену руку, визвірився Лесик. — Йоб твою мать, муділа змієголовий, я бляа-а-адь вмира-а-аю, що не бачиш, ідь швидше-е-е-е, сука-а-а-а!

Але натомість, щоб їхати швидше, Василь Денисович, навпаки, зупинив машину в чистому полі і, проказавши тихо: «Та пішов ти нахуй, підарас!», вийшов з автівки, гримнувши дверима.

— Стійте, стійте! Вибачте, я не хотів! Тисячу баксів даю! Тільки відвезіть мене до Києва! Дядя Вася, я ж не хотів вас образити... Чуєте, у мене в бардачку тисяча баксів лежить... То ви візьміть їх собі... Тільки відвезіть мене! Чуєте-е-е-е!

— Гроші, синку, не все вирішують в цьому світі, — дядя Вася зазирнув у машину через напівпрочинене скло водійських дверцят, — ти що думав, що я за гроші то роблю? Мені просто батьків твоїх шкода, бо нормальні прості люди. І син такий, як і ти, у мене у Дніпропетровську живе. А ти оно як до мене? Та пішов ти нахуй! Хай тебе чорти забирають, підараса лисого...

По тих словах розвернувся геть і так само спокійно і розважливо пішов у бік села, що десь кілометри за півтора світилося вуличними ліхтарями біля сільради.

Гула, кружила, шаленіла буйна ніч перед Святою Трійцею. Танцювали зорі на чорному небі, гасали в повітрі тисячі демонів, відьом, вурдалаків і упирів, яким акурат перед Великими двунадесятими святами й дозволяли погуляти достоту. Але не бачили їх звичайні людські очі, бо тільки ті, що вмирали чи були на межі, тільки ті й отримували право бачити оце піднебесне демонічне життя перед тим, як перетнути чертог потойбіччя.

Побачив його і Лесик.

Плаваючи на задньому сидінні в калюжі крові, він на якусь мить провалився у чорну прірву і прямо перед собою узрів мерзенне свиноподібне рило страшного лисого чорта з довгими закрученими рогами.

— Велка-а-а-ам! — чомусь англійською мовою запросив його чорт до пекла, дихаючи прямо у лице зловонним перегаром. Але чорну пику нараз відсунула чиясь лагідна рука, і немов світлий образ Миколи Чудотворця з'явився перед Лесиковими очима. У тому образі, що лив довкола тихе, небесне сяйво, він впізнав самого Кобзаря у традиційному кожусі й у такій звичній смушковій шапці з кошлатими, опущеними долу сумними вусами.

У Шевченка за спиною стояли всі ті, кого Лесь згадував у своїх земних творах й кому «перемивав кості» у нападах брехливого свого літературного авантюризму. Були тут і Сковорода, і Котляревський, і Гулак-Артемовський з Пантелеймоном Кулішем, був сам Гоголь, і Богдан Хмельницький з усіма гетьманами. Стояло за кобзаревою спиною усе славне військо запорізьке зі своєю славною старшиною, вбраною у шати з парчі, оксамиту та дорогоцінної китайки, стояли могутні чубаті гайдамаки із висвяченими ножами навперейми, стояли сонми красивих і заможних селян, що їх виморив голодом комуністичний молох, стояли герої Крут і герої-бандерівці зі Степаном і Романом на чолі, стояли В'ячеслав Чорновіл, Алла Горська і Василь Стус, стояли пліч-о-пліч всі ті, хто жив і вмирав з ім'ям Святої України на