Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Моє прізвище — Обертен, — відповів він.

— Звучить якось по-французькому. Через «Аи» чи «О»?

— Та яка різниця? — спитав Фредерик, що не вмів писати і ніколи ще не замислювався над такими тонкощами.

— Через «О» було би більше по-німецькому. І у Вас було б менше клопотів.

— Ну, тоді через «О».

— Ім'я?

— Фредерик.

— Хай тобі грець! — вилаявся чоловік. — Знову щось таке вельми двозначне. Чому не просто Фріц чи Ганс? Якщо й усі решта мають такі складні імена, ми тут до завтра стирчатимемо. На кінці через «с» чи через «ck»?

— А як звучить з «с»?

— Радше по-французьки.

— Тоді через «ck».

— Отож, від сьогодні Ви називаєтесь Фредерик через «ck» і Обертин знову-таки через «О». Одружений?

— Одружений, — відповів він, зиркнувши на жінку, що аж засвітилася усмішкою.

— Звідки?

— Лотаринґія.

— Рід занять?

— Селянин.

— Чи вважаєте Ви Лютера великим чоловіком?

— Я вважаю його сатаною.

— Що там? — запитав урядник своїх підлеглих, що оглядали вміст Фредерикового клунка.

— Все чисто. Нічого не знайшли, — відповіли ті. Чоловік закінчив заповнювати формуляр, поставив печатку і вручив Фредерикові.

— Що ж, тоді бажаю Вам щасливого майбутнього в Банаті, будьте вірним підданим нашій цісаревій.

Не всі відбулися так легко. Здавалося, урядники достеменно знають, чого шукати. Знайшовши серед речей одного подружжя з Гаґенау Лютерову Біблію, один з них підняв її над головою і вигукнув: «Це Лютерове поріддя хотіло нас одурити!» Покарання відбулося не сходячи з місця.

Два чоловіки схопили протестанта, третій оголив йому задок, і вклали його на стіл. Тоді їхній очільник, тяжко зітхнувши й даючи зрозуміти, що такі завдання, властиво, нижче його гідності, витяг зі скриньки палицю, зайняв позицію позаду жертви і взявся лупцювати. Двадцять ударів, виконаних вправно і бездоганно. Протестанта, напівпритомного, кинули, тоді прийшла черга його жінки. Накінець їх з ганьбою нагнали.

Не більше пощастило й іншому подружжю, вони вирізнялися своїм трохи кращим одягом і задбанішими руками. Коли вони остаточно заплуталися в суперечливих показах про рід діяльності, зверхник вирішив, що вони не можуть бути селянами, і їх покарали таким самим чином. Зате всім решта виплатили ще по три ґульдени, тепер вони могли відчалювати хоч перед полуднем. Фредерик зайняв місце корабельника на кормі і скомандував: «Весла на воду!»

Чотири тижні тривала їхня подорож до Банату. В Тителі на Тисі їх знову зустріли урядники, знов обшукали й випитували, а тоді пропустили у щойно викопаний канал річки Беґа, через який аж до самої Тімішоари їх тягли в'язні. Коли треба було домовлятися з урядниками, неодмінно посилали Фредерика. Він брав це тим часом уже як належне.

А тоді вони прибули. Але куди? Обіцяна їм благодатна земля виявилася великою болотистою рівниною, порослою бур'янами та терням, де в часі їх прибуття завивали студені осінні вітри і йшли нескінченні дощі. Дороги — якщо такі взагалі були — багнисті, тож запряжені волами вози, якими їх везли у кілька вже заснованих сіл, постійно загрузали в грязюці.

Більшість з них перезимували в Мерсідорфі, де їх зустріли непривітні селяни та інші колоністи, що вже місяцями й роками поневірялися в переповнених халупах і чекали на будівництво нових сіл. Керівництво в Тімішоарі було бездіяльне, ніколи ще в цій місцевості не бачили жодного урядника чи землеміра. Лотаринжці посилали до міста безліч листів, але всі вони залишалися без відповіді. А якщо якась і надходила, то містила самі лише обіцянки й розради, так що кілька родин навіть повернулося назад.

Єдине добре — що вони застали там багатьох інших лотаринжців. Навіть злидні нічим не різнилися від злиднів удома. Фредерик, Ева та її матір поселилися разом з іншими у стайні одного селянського подружжя, що походило з Марсалю. Вони сподівалися, що найпізніше навесні, коли земля розмерзнеться, вже матимуть власну ділянку землі, де зможуть побудувати дім. Невеличку, для початку всього кілька йохів.

Уліті 1771 року водойми й болота в тій місцевості позагнивали, поширюючи огидний сопух. Вечорами людей терзали міріади комарів, і перший випадок болотяної лихоманки не забарився, далі рахунок пішов на десятки. Послали до Тімішоари по лікарів, та їх не докликалися. В цілому, вони були полишені на поталу природі, яка могла знищити їх, коли заманеться. В той час померла і Фредерикова теща. Спочатку вона кілька днів потерпала від болів, проносу й пекучої спраги, потім запала в тупе заціпеніння і врешті втратила свідомість на руках у доньки.

Наступної весни Фредерик постановив сам поїхати до Тімішоари, випозичив коня, одягнувся в найкраще вбрання і погарцював до міста. Він розумів: якщо негайно не вжити якихось заходів, вони і в цьому році лишаться без врожаю і будуть змушені жити з подачок.

Як йому вдалося достукатися до тімішоарської адміністрації, залишилося такою ж загадкою, як і те, як свого часу він