Читати книгу - "Спалені мрії"

– Невже і наші, Тимохо? – У діда Кирила від здивування аж очі полізли на лоба.

Той нічого не сказав у відповідь, лише опустив голову та чухав потилицю.

– Може, яка сама погодилася, не без того. – Кирило продовжував сам, раз усі мовчали. – Чи для перемоги потрібно було кожну їхню жінку збезчестити? – Знову не почув у відповідь жодного слова. – А от у відбудові на союзників можна розраховувати, – була в нього така надія. – Коли й вони воювати стали, тоді й діло пішло.

– Якраз, – не стримався Сава. – Сильна Росія й раніше нікому не потрібна була, зараз і поготів. Поки ми будемо з розрухи вилазити, вони тим часом розбагатіють, їм же торгувати ніхто не заважатиме, – згадував Першу світову і вирішив, що нічого не змінилося.

– Ось подивитеся, ми як візьмемося, то й американців доженемо! – Видно, Кирилу сьогодні не хотілося здаватися. – Чи я щось знову не те кажу, Тимофію? – Радість на його обличчі враз змінилася розгубленістю.

– На союзників не варто розраховувати. У кожного своє на меті було, це ще на війні бачили. Ми міста жаліли, намагалися, щоб і будинки, і заводи цілими зосталися, а американську авіацію, було, як пустять поперед себе, ті за годину місто у попіл та каміння перетворювали. Так із Братиславою вийшло. Оце так ми німця разом гнали. І кожен хотів собі більший шмат захопити.

Їм завжди не вистачало часу, тому ще й досі залишалося багато не обговорених питань.

– Ну чого ви тут на холоді мерзнете? – спинила їхню розмову Тоня. – Пішли б до хати, місця ж вистачає, – запрошувала до себе, наближаючись.

– От жінка! Вона вже скучила, – посміхався дід Сава. – Забирай свого милого додому, вигрівай та любити не забувай, то теж ліки не менш важливі, – підморгував їй.

– Я теж додому піду, бо й мій син там виглядає, – Кирило вже декілька разів збирався йти, але важливі сьогоднішні теми його щоразу спиняли. – А Тимофія буду чекати в гості, – нагадав ще раз, аби той не забув.

І Кирило звернув на свою вулицю, яка вела на край села. Усі теж порозходилися, бо вже вечоріло і брався сильний мороз.

Складно взимку знайти в селі таку хату, де б не стукав ткацький верстат. Мар’яна з Анютою, напрявши за осінь лляних та конопляних ниток, взялися й собі ткати полотно, бо діти вже зовсім обносилися, та й самим хоч якась одежина потрібна була. Бігає човник туди-сюди, вправно працюють руки, прибиваючи до полотна кожну прокладену нитку. Закінчивши одне, починають друге та мріють про різдвяні свята, коли будуть гуляти. Діти, обліпивши за столом каганця, вчать уроки. Любочка раз по раз підкладає хворостиння в грубку, яке то потріскує, то кидає дим у хату. Ванько частенько перепитує про букви, потім слиною змочує олівець, щоб записати їх на клаптику паперу, інколи, отримавши від братів потиличника, ображається і хлюпає носом. Марія виглядає з печі і постійно щось шепоче, неначе кожного разу хоче всім нагадати про своє – була б здорова і говорила б, як усі, якби під час розкуркулення череда по ній не потопталася. Згодом вони мостяться на печі та на полику спати. Їм тісно, але іншого місця немає. А коли поснуть, то й так добре.

– Анюто, ти чуєш? – обізвалася до неї Мар’яна. – Корова наша мукає, теля привести зібралася, – підійшла до вікна та почала вслухатися.

– Ще рано. Може, замерзла. Треба було рядном її обв’язати, – відповіла та перевернулася на другий бік додивлятися сон.

– Небо ясне, тому й мороз ще більший береться, – Мар’яна, прохукавши невеликий кружок у намерзлій шибці, намагалася одним оком розгледіти, що там у дворі коїться.

– Так холодно, що й виходити не хочеться, – натягувала Анюта на себе ковдру.

– Та ні, ходімо, все одно не спатимемо, корова дарма кликати не стане. – Мар’яна, вступивши у чоботи, вже вдягала куфайку.

З вулиці одразу вдарило морозом. Ще з порогу помітила відчинені двері у хлів, тому одразу кинулася до корови.

– Ну чого ти, Мусько, волаєш? Що сталося? – придивлялася в напівтемному кутку. – Он воно що! Анюто, йди-но сюди! – кликала на допомогу, помітивши стурбовані очі худоби і телячу ніжку.

Анюта, поспішаючи й собі слідом, спинилася у дворі, почувши рипіння снігу. Потім побачила й чоловіка, який по їхньому городу перебігав до сусідньої хати. Вона з переляку закричала не своїм голосом:

– Хто це тут вештається? Я тобі зараз покажу! – Неначе й бідова, а руки так і тремтять. Коли висока напівзігнута фігура подалася далі, вона отямилась, відчуваючи щось неладне. – Та здоровенний який! – вихопилося з її вуст.

– Ти про що там? – прочинила Мар’яна двері всього на декілька секунд. – Не до розмов зараз, рядно неси. – Сама знову повернулася до корови. – Усе село спить, а вона репетує, – гладить свою Муську рукою та міркує: що ж далі робити?

У той час, як Анюта стукала по паркану