read-books.club » Сучасна проза » Риб’яча кров 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’яча кров"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’яча кров" автора Іржі Гаїчек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 135
Перейти на сторінку:
чарці, а решту я відношу в пляшці. Тато тримає в руках ці папірці з печатками й підписами й скрушно хитає головою.

— Мені часом здається, що все життя хтось із мене просто знущається…


Я знову їду довкола електростанції, оточеної високим парканом і колючим дротом. На моїх дорогах до минулого її просто неможливо оминути. У Тині за мостом є рух по колу, який пам’ятаю. Я завертаю нагору, на панельний мікрорайон.

Дім пригадую, хоча він теж пофарбований, як і татів у Будєйовіце. Підходжу до дверей будинку, і саме в цей час хтось виходить, я тішуся про себе й притримую двері, перш ніж вони зачиняться. Це буде справжня несподіванка, коли подзвоню без попередження просто у двері. Піднімаючись сходами, уявляю собі цю ситуацію, німий подив на її обличчі, і заздалегідь посміхаюся. Натискаю кнопку дзвінка, і двері відчиняються відразу ж, просто за дві секунди, я навіть лякаюся. Дивимося одна на одну, вона і я. Світле волосся, забране у хвіст, карі очі, повнява дівчина близько тридцяти в темному спортивному костюмі з білими смужками з боків. У руці тримає кед, інший уже взула.

— Вибачте, я, мабуть, переплутала. Я гадала, тут живе Анна…

Вона посміхається й говорить, що Анна тут живе, але сьогодні її немає вдома, та й завтра не буде, повернеться з відрядження щойно в п’ятницю, після обіду. На мить я завагалася, коли вона запитала, чи треба щось переказати. Нарешті пишу на аркушику номер свого телефону й дописую ГАНА.

— Вона зрозуміє, — кажу я.

Коли двері зачиняються, дивлюся ще раз на дзвінок і бачу, що, окрім імені Анни, там є ще одне. Спускаюся вниз і думаю про те, чому в Анни хтось живе. Мабуть, у неї не все добре. А може, вона залишилася сама і їй сумно. Підходжу до сусідньої панельки й очима шукаю четвертий поверх. У мене таке відчуття, що це саме та квартира, де вікна закрито жалюзі. На вулиці ще світло, пів на четверту дня. Від сусіднього дому мені махає бігунка в чорному костюмі, хвостик на її потилиці гойдається. Вона біжить із району в ліс. Я знову дивлюся на закриті вікна, підходжу до дзвінків, готова до всього. Звісно, я від початку передбачала, що когось із мого списку може й не бути серед живих. Згадую імена останніх мешканців із початку дев’яностих і продивляюся знизу вгору підписи біля дзвінків. Раптом мені перехоплює подих. ФРАНТІШЕК ТУШЛ. Тільки на дзвінок ніхто не відповідає. Тримаю ще хвильку палець на дзвінкові, а потім дивлюся догори з тротуару навпроти. Жалюзі навіть не поворухнулися.

Повертаюся з поїздки ні з чим, тож принаймні зупиняюся біля гіпермаркету на околиці Будєйовіце, щоб скупитися. Тато здивовано зустрічає мене й запитує, чи нам із Анною не було про що поговорити.

— Я приготую тобі вечерю, — гукаю йому з кухні.

Тато хоче, щоб я йому все розказала.

— Але сьогодні без алкоголю, тату. Ні пива, ні сливовиці.

— Знаю, ми в понеділок трохи перебрали, — кається він.

Розповідаю про невдалу поїздку, але й про радість від усіх цих слідів.

— Про Тушла я вже багато років не чув. Йому б мало бути дев’яносто, я гадаю, що він уже…

— Але його ім’я написано внизу на дзвінкові.

— Це нічого не означає.

— Облиш, тату…

— Квартира може стояти вже кілька років порожньою, тому там опущено жалюзі.

— Ти великий песиміст. Я вірю, що невдовзі побачуся з паном Тушлом.

П’ємо мінералку, я помічаю коробку з документами, тато поставив її у вітальні, на поличці з книжками.

— Я полишив її тут для тебе, — говорить він, ніби читаючи мої думки. — Коли захочеш, знайдеш там усе. Про дідуся й бабусю, яких ти не знала. Про поля, про хату, де я народився. І що саме сталося тоді, у п’ятдесяті.

— Я подивлюся. Із радістю.

— Я мав би це розповісти тобі ще тоді, двадцять п’ять років тому. Можливо, сьогодні було б кому успадкувати ці поля.

— Тату? У Гонзи немає дітей?

Він знизує плечима й мовчить.

— Тобі не здається, що це жахливо? Що на старості ти навіть не знаєш, чи має твій син дітей?

Це мовчання здається мені найдовшим і найважчим із усіх, які я пережила. Сидимо у вітальні, кожен у своєму кріслі, наче два сфінкси. Я розмірковую про те, що б могло об’єднати їх, якщо цього не зробила навіть мамина смерть.

— Про що ви говорили, тату, коли бачилися востаннє?

— Минуло чотирнадцять років…

— Ви ж не сварилися на похороні?

1 ... 80 81 82 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"