Читати книгу - "Таврований"

В кінці серпня 1942 року групу командирів партизанських загонів і з’єднань викликали в Кремль. На лісовому аеродромі зібралося все керівництво партизанського краю: Ковпак, Сабуров, Емлютін, Дука, Ромашин, Гудзенко, Покровський, Сенченко та інші.

Літак набрав висоту і взяв курс на Москву. На лінії фронту в очі вдарили промені прожекторів. Літак кидало з боку в бік. Це тривало кілька хвилин. Потім все стихло. Пілот спокійно вимовив:

— Проскочили!

Командири полегшено зітхнули. Незабаром літак приземлився на польовому аеродромі штабу Брянського фронту. Тут партизанські ватажки пересіли на вантажний автомобіль, який привіз їх в підмосковний санаторій. Вони помилися, переночували і тільки вранці вирушили до столиці.

Розмістили гостей в кращому тоді готелі «Москва». Ковпаку разом з Сабуровим відвели двокімнатний люкс на третьому поверсі. Їх переодягли. Веліли чекати виклику. Всіх запросили в Центральний штаб партизанського руху до начальника штабу Пантелеймона Кіндратовича Пономаренко. Засиділися допізна.

А опівночі на наступний день їх приймав у Кремлі Верховний головнокомандуючий Й. В. Сталін. Партизани зайшли в просторий кабінет. З кожним із командирів Йосип Віссаріонович привітався за руку.

Командувач партизанським рухом К. Є. Ворошилов запросив усіх сісти за довгий стіл. Ковпак відразу звернув увагу, що на ньому лежала карта походів їх з’єднання, складена помічниками Базими Василем Олександровичем Войцехович і Семеном Павловичем Тутученко.

Ковпаку першому надали слово. Сидір Артемович думав, як себе показати на такій представницькій нараді. Зосередився. Йому хотілося зробити доповідь чисто російською мовою. Головне, він боявся, що проскочить мат.

— Спочатку ми діяли невеликими групами. Воювать в таких умовах було важко. Я вирішив об’єднати дрібні загони. Це дало нам можливість виграти бій з танками…

Тут Сидір Артемович не зміг втриматися, висловив свої емоції добірним матом. Зупинився.

На обличчях присутніх заграли усмішки.

— Як реп’яхи чепляются, — знітився командир партизанського з’єднання.

— Нічого, — вилаявся матом Ворошилов. — Ви не свататися сюди прийшли. Продовжуйте.

— Коли німці зажали нас в Спадщанському лісі, я наказав відправитися загону в рейд, щоб зберегти особовий склад. Використав досвід героя Вітчизняної війни 1812 року Дениса Давидова. Рейдова тактика дала мені можливість з мінімальними втратами продовжувати громити ворога взимку.

Йосип Віссаріонович, як завжди, повільно ходив по кабінету з трубкою в руках. Партизани сиділи, уважно слухали.

— Які у вас є прохання, товаришу Ковпак?

Сидір Артемович затанцював на місці. Не вистачало всього. В першу чергу, боєприпасів, вибухівки. Але він вибрав саме головне.

— Нам би пару гармат, товариш Сталін.

Йосип Віссаріонович оторопів. Про що говорить цей старий?! Нахилився до Ворошилова?

— Які ще гармати?!

— У них вже є, хочуть ще, — тихо відповів той.

Сталін знову покрокував уздовж столу. Спитав спокійно:

— Які гармати потребуєте?

— Нам би парочку 76-міліметрових.

— Давайте зробимо так. Ви продумаєте все, напишете заявки і передасте в штаб партизанського руху. Ми їх тут розглянемо і по можливості задовольнимо.

Кілька днів Сталін, Ворошилов і Пономаренко зустрічалися з командирами партизанських загонів, які ділилися досвідом, вносили пропозиції.

Сталін довго розпитував партизанських командирів про їхні стосунки з народом, про формування козачих полків. Ковпак і Сабуров заспокоїли Верховного, що масового формування гітлерівцями козачих полків немає. Їм довелося зустрічатися з окремими полками. До їх складу входять націоналісти, розкуркулені і полонені.

У Сталіна були інші дані. В Україні створили майже дві тисячі партизанських загонів. Однак, реально через рік їх залишилося близько сорока. Партизанські формування діяли лише в декількох областях. Тобто ідея партизанської війни провалилася. В невдачах комуністичного партизанського руху в перший рік війни зіграла свою роль і наявність антирадянських настроїв. У західних областях України в 1941–1942 роках антикомуністичні погляди серед місцевих жителів були нормою, в центральних і східних регіонах — поширеними, хоча в цілому стриманими.

Ще в травні 1942 року С. А. Ковпак і С. В. Руднєв писали секретарю ЦК КП(б) У М. С. Хрущову, що в Сумській області населення Путивльського району після відступу Червоної Армії було розгублене від таких подій, а деякі верстви населення і ряд українських сіл були раді приходу окупаційних військ, вороже налаштовані до партизанів і до Радянської влади.

У Кремлі розуміли, що без всенародної підтримки партизанський рух був приречений на провал. Зустріч з командирами переконувала владу, що розгортається народна війна.

Командири ще кілька днів зустрічалися в Кремлі. Розглядали різні питання. У тому числі, що переважніше: партизанські краї або рухливі рейдові загони. Тут думки розділилися. Ковпак вкотре розповідав про досвід Сумського з’єднання, яке склалося, як рейдове. Про рейди в свій Путивльський район, які дозволили з мінімальними втратами для партизан завдати значної шкоди ворогу, на новий рівень підняти партизанський рух в регіоні.

— Коли прийшла зима, нас оточили вороги, я наказав рейдувати з’єднанню в Брянські ліси, щоб зберегти особовий склад, — сказав на нараді Ковпак.

Верховний підтримав ідею рейдової війни. Він зазначив, що рейдування, диверсії — головне в тактиці партизанської війни.

За підсумками зустрічей Йосип Віссаріонович запитав Ковпака і Сабурова, чи зможуть вони здійснити рейди на Правобережну Україну. Командири обіцяли подумати, хоча знали: якщо є рішення ставки, їм доведеться зробити цей рейд.

Одна справа — зробити рейд по своїй області. Зовсім інша — рухатися по незнайомій території не однієї, а кількох областей, переправитися через Десну і Дніпро, інші річки. Пройти маршем тисячі кілометрів.

Сидір Артемович повертався у з’єднання в піднесеному настрої. Однак його хвилювало, як сприймуть у своєму штабі завдання Сталіна. Він поспішав зустрітися з тим, який чітко міг сказати: в змозі вони виконати або не в змозі наказ Верховного. Як це зробити?!