Читати книгу - "Прибутні люди"

Десь на четвертий день Володя сказав Василеві:

—А тобою зацікавилась одна дівчина.

—Валентина, моя двоюрідна сестра? Так вона ж учора підходила до мене на роботі.

—Не Валентина. Є в нас така Ярослава.

—Ярослава? А звідки вона про мене знає?

—Ну, я похвалився, що в мене завівся пічкур один, який дуже любить теплу черінь та гаряче просо. Ну, й по імені тебе назвав. А вона, бачу, й стрельнула очима та й каже: «А ти приведи його до нас на вечорниці, ми якось уже відігріємо гуртома».

—Піди до таких, а вони насміхатимуться. З мене й свинарок вистачить.

—Що? Слабо? Ну, то лежи лежнем на печі й носа не витикай з проса. Бачиш, вірші?! Ха-ха.

—Дуже смішно, аж нікуди.

—Та не сердься. Вона справді зацікавилась, — сказав Володя. — Спитала, скільки тобі років.

—Для чого це їй? — ужалено буркнув Василь. — А ти й доповів, що п’ятнадцять…

—Не такий я простий, як ти думаєш, — засміявся Володя. — Як вона спитала, я й кажу: «А на козаку немає знаку!»

Вони вже лежали на печі, зануривши руки в розімлілу від тепла пшеницю. Перед цим тут просушувалася кукурудза й добре нарізала боки за ніч, а це сьогодні тітка Паша висипала пшеницю. У пічне віконце билася нічна завірюха, сухо шелестіла об шибку снігом. Тітка Паша перемивала посуд, почула останню Володину фразу, озвалась:

—Про що це ви там, парубки? Чи не про дівок?

—А то про кого ж, — відповів Володя.

—Гляди мені, парубче. Ускочиш у халепу з дурним своїм розумом, не відкрутишся. Оженить на собі яка-небудь років на десять старша, ото буде радості. Лихо мені від оцих приїжджих. Хоч під замок саджай хлопця.

—Яке ж лихо, мамо? Стільки дівчат зроду ще не було в нас у Хрещенівці.

Натомлений, промерзлий до останньої жилочки на сих страшетельних степових вітрах Василь усе глибше поринав у розпарене збіжжя руками, коліньми, щокою, блаженно відігріваючись, і вже чув розмову Володі та тітки Паші в пів- вуха, бачив у півока з печі покуття в золотих образах і мерехтливе світло лампи на них, а ще за мить не бачив уже нічого. Тільки й устиг порахувати зароблене: чотири трудодні —це дванадцять кіл зерна і дванадцять карбованців… А потім згасли й голоси, і думка урвалась. Він уже спав убито, час від часу гребучись правою рукою в пшениці. Йому й уві сні здавалося, що він усе крутить і крутить скрипучий коток, стискаючи в долоні кручалку, і сталевий трос навивається й навивається на коток, і нема тому кінця-краю аж до самого досвіта, коли вже тітка Паша починає шарпати їх за чуби, щоб мерщій уставали на роботу.

Назавтра була субота, і хлопці після роботи, повечерявши, хапковито стали рихтуватися на вечорниці. Василь убрався в чистеньку сатинову сорочку, а піджак і куфайку надів ті ж самі, що й на роботу, тільки бляху на солдатському ремені натер зубним порошком, і вона засяяла проти лампи, як у генерала.

— Дайте, я вас хоч попричісую, — сказала тітка Паша. — Парубки, п’ятірнею чуби пригладжують, Го-осподи! В отаку лиху годину теліпає вас на край світу. Сиділи б краще на печі, відігрівалися та набиралися тепла-на завтра. Дивіться, хоч з дороги не збийтеся.

— Та я вам із зав’язаними очима не схиблю й на крок, — сказав Володя.

—Не вихваляйся проти такої ночі. Будь обачним.

—Ітимемо назад, ще й соломи прицупимо півожерєда, — сказав Володя й узяв дві мотузки.

Мати вийняла із свого волосся з-під косинки пругку підківку-гребінець, причесала рудаву неслухняну чуприну Володі, а потім Василеві.

—Бач, яке м’яке у Василька. Як шовк. Ото й душа така в тебе м’яка, — примовляла тітка Паша. — Бережись, бо загнуздає тебе якась і почне їздити верхи, ще й поганятиме. Дівчата, знаєш, такі. Ну от, тепер ви причепурені, на людей схожі. Ідіть та не довго розгулюйте, бо завтра вас не стягнеш із печі. Шапки ж накладайте обережно, а то знову на голові буде, як у переляканих.

Ага, обережно, як воно, тільки вийшли, й узялося за них, стусонуло в груди, забило дух, сипонуло снігом межи очі, заліпило обличчя. Хлопці понасували шапки по самі брови, ще й поворозочки зав’язали під бородою. Прорізалися снігами, спинаючись проти вітру аж до гуртожитку на молочну ферму, що стояла в степу на відлюдді, за півкілометра від свинарника.

—Та й далеко ж тобі возити! — крикнув Василь, пересилюючи вітер.

—А ти ж думав як? Поки доїдеш по такій погоді, душа вискакує!

Крім Володі, на ферму возив воду ще один чоловік. Сам би Володя не встиг у таку далечиню наниряти своїми сивими.

—На ту зиму збираються накопати колодязів біля ферм, — сказав Володя. — Тоді, може, поставлять движок та й качатимуть.

—А ми з тобою зостанемось без роботи? — стривожився Василь.

—Хо-хо! Не бійся! Робота найдеться, були б дурні руки!

Нарешті попереду в сніговій круговерті проклюнулися кволенькі вогники. Здавалося, вони не витримають цих нальотів вітру й ось-ось погаснуть.

—Ну, тепер уже доб’ємося! — крикнув Володя.

—А що? Могли й не дійти?

—У нас усе можливе! Я правда, знаю тут кожен скіпчик. Із зав’язаними очима дійду. А ти сам не виривайся, зрозумів? Жди мене!

Коли вони увійшли в гуртожиток, забурковані з ніг до голови снігом, з обвареними на шкулькому морозі червоними обличчями, там було