Читати книгу - "Марта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І зовсім було здивувалася жінка, коли якось, повернувшись додому з роботи, вона почула, як її наймичка, проста селючка, грає Моцарта на роялі її молодшого сина. Він пішов з життя ще хлопчиком у 1918 році: згорів за кілька днів від іспанки. «Це ж остання річ, яку він грав перед хворобою!» — згадала і перестрашено перехрестилася.
Проте Ружена була роботяща й мовчазна. Й знала своє місце. А для хорошої домашньої прислуги остання риса — незамінна.
— Мої знайомства дозволяють мені взяти більш фахову консультацію щодо цього питання. І ви не сумнівайтеся, я так і зроблю. Як ваше прізвище, ви сказали? — пішов у контрнаступ Володимир.
Інспектор внутрішньо зіщулився, закінчив свою роботу і швидко попрощався. Але Володимир знав, що блефує. Настали такі часи, що навіть найвищі партійні чини не могли бути впевненими у своїй недоторканності.
Перед Володимиром постав вибір: чи ризикувати, щоб роздобути необхідні документи для Ружени, чи ні. Роздумуючи над цим, він несподівано для себе зробився зовсім нервовим і хворим. Розумів, що не можна із цим тягнути, але прийняти остаточного рішення не міг.
Одного вечора, коли Ружена поралася на кухні, він спробував обійняти і притягнути її до себе, але дівчина випручалася й дала йому ляпаса. Дивилася на нього страшним поглядом дикої розлюченої кішки.
І тоді його пойняла злість. Хіба мало на вулицях тих, хто був би радий-радісінький зайняти місце Ру-жени? Чи для цієї кривляки він повинен старатися документів? Ризикувати? Він не так багато від неї хоче, щоб вона так коверзувала!
— Геть! — сказав, захлинаючись люттю, і кров била барабаном у скронях. — Або ти будеш слухняна й лагідна, або геть з мого дому!
Ружена кинула роботу й мовчки почала збирати небагаті пожитки.
— Запам'ятай мої слова! Ти ще повернешся і будеш на колінах мене просити прийняти тебе назад! І я не відмовлю, але знаєш, на яких умовах!
Дівчина, ховаючи погляд, вже застібала верхній одяг і запинала хустку. Її спокій і самовладання невимовно дратували Володимира, і він знову кинув оскаженіло:
— Куди підеш, задрипанка?! Попідтинню здихати?! Покидьки з сміття вибирати?! — Володимир ніби випльовував слова. — А я знаю, що ти підтюпцем прибіжиш до мене, як набридне ховатися від облав міліції! Бо як загребуть на карну працю в колгосп, будеш голодною гарувати й крихти хліба не побачиш!
— Хай помру! А з тобою не буду! — вже на порозі гордовито відказала Ружена.
Володимир дарма чекав повернення дівчини. Марно придумував повчальні зверхні монологи, просякнуті логікою і здоровим глуздом, даремно вдивлявся у худі постаті міських привидів, життя яких згасало на пішоходах Києва. Ружена не повернулася.
Париж, травень 1933 рокуЦок-цок, — лунко вистукували по бруківці маленькі закаблуки. Марта йшла весняним Парижем і посміхалася, місто сміялося їй у відповідь.
— Бонжур, мадам Штільберг!
— Бонжур, — привіталася й собі Марта.
Її хода була легка, ніби весняний танок грецької богині.
Жінка вслухалася у гомін міста, в уривки чужої мови, яку вона колись почала вчити ще дівчинкою по старих журналах мод... Повівав вітерець, і маленькі баранці хмар мчали навзаводи високим голубим полем неба. І той самий вітер-пустун послужливо доносив до її вух уривки фраз: «Хто це?» — «Мадам Марта Штільберг. Мої останні найкращі сукні я шила у неї». — «Якщо ви говорите про те бірюзове плаття. я у захваті. у захваті».
Марта усміхнулася кутиками вуст. Здається, позаду виросли й затріпотіли крила, а на душі стало легко, немов танцювали на серці пір'їнки, немов би вона сама — пір'їнка.
Цього дня у неї був чудовий настрій. По-перше, завтра вона відкривала своє ательє. І сподівалася вже скоро почати повертати позичені гроші Ліни-ним батькам. А це приємно — бути вільною, багатою і творити. Геть нудне латання шкарпеток! Вона тепер була однією з найкращих модисток і її заможні замовниці знали: мадам Штільберг для тих, хто любить експеримент і свободу.
Хтось казав: «Велика депресія»... Але Лінин батько нещодавно з гордістю, немов за власну дочку, сказав: її талант здатний перемогти будь-яку депресію.
Ліна. Це ж її «по-друге»! Учора увечері з Каїра приїхала Ліна. Поміж рядків її листа про піраміди, верблюди, бедуїнів і східні солодощі Марта ледь виловила скупу фразу: «До речі, мені вже значно краще.» Схоже, що здоров'я подруги поліпшилося настільки, що це вже й не тема для розмови. Лікарі казали, європейські води і сухе повітря Єгипту зробили свою справу. Але Марта володіла точнішою інформацією, і кутики губів знову розтягувалися в усмішці: любов творить дива!
Єдиним, кого Марта змогла розшукати серед спільних з Ліною знайомих, був Дмитро. Він з'явився у їхньому житті тоді, коли вона опинилася вже на межі відчаю. У той час вони вже місяць жили з Ліною у вогкому підвалі в Кракові. Гроші скінчилися, й Марті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марта», після закриття браузера.