Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

Та ще яка думка!..

Голова зведеного походу дісталася Данапру-Славути в тому місці, де, химерно вигнувшись, у священну річку сіверян, і русинів, і древлян улучається її донька Рось. Випав перший сього літа пізній сніг, і доки чекали льодоставу, щоб перебратись на той бік, з усіх трьох племен посходилися старійші старці, й над білими плавнями, що ряхтіли людом і кіннотою, полинуло давно не чуте в полках слово:

— Віче!..

Ще до пуття ніхто не знав, об чім зібралося віче, та старійшини були вбрані кожен у свій стрій, руський, древлянський чи сіверянський, і не могло йтись лише про вшанування побідників.

Раннього ранку в день корочуна, коли сонце сходило найпізніш і найраніше лягало спати, коли з народженням нового літа народжується й Божий син Коляда, виборний з-поміж усіх старців старійшина руський-полянський Людомир став на найвищій кручі Росі й гукнув у стан:

— Люди!.. Великий полянський князь Ярополк одійшов в ірай!..

Чутка покотилася з передніх лав далі й далі, бо хоч полки всіх племен зібрались до берега Росі, та степ чорнів од люду, скільки й око сягало. Й було видно, як звістка хвилями розходиться на всі боки, мов збурене каменем коло на тихій воді. Боримисл дивився понад людськими головами й нікого не бачив. Поряд із старійшиною височіла кремезна постать Люта Пугачича, за його плечем видніло незвично голе тім'я простоволосого, як і всі кругом, Рядивоя, що його старійшина Людомир од імені віча полян іще вчора постриг на князя.

Дідо почав голосно розповідати, від чого вмер та що заповів Великий князь Ярополк, і закінчив закликом:

— Кричіть славу новому князеві Великому!

— Кому? — відлупило з передніх лав, хоча до задніх звернення старця Людомира ще не докотилося.

— Споконвіку, — заходився вигукувати густим голосом дідо, — Меч Юра Побідника держали полянські князі…

Віче завирувало й поглинуло дідів голос, а Рядивой при сьому відступив іще далі назад, і Боримисл намагався збагнути, чи се від небажання виставляти себе, чи ж од чогось іншого. Й доки скоса дивився на Рядивоя, наперед вийшов Лют Пугачич і вчинив вічеві глибокий уклін:

— Поляни! Й ви, севери, й ви, древляни, й усі инчі племена та язики нашої землі!.. — Він, певно, збирався доводити вічеві щось довго й докладно, тоді махнув зібганою шапкою й закричав:

— Під чиєю рукою й під чиїм знаменом ви прогнали Дарія?

— Під Борими-и-исловим! — загукали передні.

— То його й славте!

Над луками від Славути до Росі настала тиша, тоді повітря гойднулося, й усе завирувало, й закрутилося, й перемішалось, але єдине слово чули всі, й те слово було за древлянського жупана.

Старійшини ж не могли так просто віддати Меч Юра Побідника. До Людомира один за одним підходили виборні від усіх трьох сколотських племен, що володіли всією землею й усіма язиками довкола, одні говорили про звитягу та розум древлянського жупана, інші нагадували давній покон, за яким першість належить полянському князеві, й се тривало б до не знати яких півнів, та тут молодий руський князь, якому лише вчора поголили тім'я, в усіх на очах підійшов до Боримисла й уклонився йому глибоко й шанобливо. Й віче знову завмерло, вражене сим гарним і чесним порухом Рядивоя, тоді сам старійшина гукнув:

— Слава Боримислові, Великому князеві Севери, Русі, Древлянщини й усіх инчих язик!

І над морем голів полетіли шапки, зблиснули проти снігу потуплені об перські голови мечі й сулиці, а Боримисл іще не знав, радіти йому чи відмовитись од важкого Юрового меча, бо мав сказати вічеві щось уже давно визріле в його серці, та не був певен, як сприймуть його слова.

Від сього залежало все — саме від сього.

Гомін наростав і наростав, неосяжне людське море гойдалося то в один, то в другий бік, і всі дивились на Боримисла: й вої знизу, й князі та старійшини з передніх лав і згори; він рішуче ступив уперед і труснув білим, як сніг у лузі, чубом:

— Важкий сей Меч, але ще важчим буде! Й не лише для Великого князя, а й для всіх сколотів: і полян, і древлян, і сіверян, і всіх! — Се ще були круглі слова, які мало значили, й древлянський жупан повагався, перш ніж вимовити ті, значні, що народилися під час небачено жахливої раті. Він удихнув на повні груди й крикнув: — Полк треба землі нашій! Многий полк! Щоби не зміг Дарій усп'ять повернутися. Голод буде сієї зими, велій голод, бо ми попалили й хліб, і сіно, й хижі. А ще більше витоптав перс і сплюндрував! — Він знову помовчав і кинув у вже зораний ґрунт найважче насіння: — А коли б ми мали добрий полк, не дали б персові ступити на нашу землю! Ставаймо полком на полудні — тоді нам не страшний ні Дарій, ні хтось инчий!

Але насіння зійшло недружно, й Боримисл зрозумів, що недаремно побоювавсь. Одне діло прокричати славу великому князеві, бо се легко, бо князі так чи так наставлять над собою котрогось із-поміж себе, й зовсім інше, коли щось торкається всіх, і тягар ноші лягає на плечі кожного.

Віче мов приморозило, й хоч ніхто по тому не вихоплювався заперечувати слова Боримисла, та ніхто й не підтримав, і думка над вечір випрозорювалася приблизно така: «Ось тобі, Великий княже, Меч Юра Побідника, держ його міцно й міжно й охищай нас, і суди, й ряди, як охищали й рядили до тебе, й тримай дружину старійшу й молодшу, скільки маєш сили й потуги, бо князеві княже, а нам треба сіяти жито й пшеницю й рубати нові хижі умість тих, котрі єси попалив; хоч і для нашого ж добра, але попалив єси».

Боримисл повернувся до свого намету похмурий і геть розбитий, як бувало в найтяжчі дні ратування. Син уже спав під дальньою від дверей стіною, Тимна ж іще не повертався з віча, певно, теж не випадково, бо сьогодні ніхто нічого не