Читати книгу - "Ворошиловград"

Хоча справа, звісно, не в лопатці. Просто вони, пацани, бачили це все з дитинства, спостерігаючи за батьками та старшими друзями. Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо.

І він, мов затиснутий між металевими баками щур, дивився на них зі страхом і ненавистю, думаючи, що цього разу вони зайшли задалеко, цього разу вони просто не залишили йому вибору.

Тому що ніхто не має права заходити на твою територію і позбавляти тебе твоїх жінок. І твоїх будинків.

Тому що він усе насправді зробив вірно, і не його провина, що все сталося саме так. І справа не в камуфляжі, він міг його й не одягати, справа не в Макарові, який він спеціально позичив в охоронця й тримав тепер у кишені штанів, відчуваючи, як тяжко й вагомо сталевий корпус торкається його стегна.

Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть — місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати.

І вони відштовхують тебе, навіть не намагаючись із тобою порозумітись, тому що ти для них чужий, і тебе з ними нічого не пов'язує і пов'язувати не може.

Речі ці — правильні й зрозумілі, тому і незмінні. Вони так завжди жили й спробують навчити цього своїх дітей.

Оскільки пов'язати нас одне з одним можуть лише спільне проживання та спільна смерть.

*

— Ну що, бродяги, що мовчите?

Трактористи, той, що в тільнику, і той, що в робі, важко пострибали на землю і тепер весело кричали, вітаючись із нашими як із рідними — і з Травмованим, і з Пашею, і з Борманом, і навіть зі мною. Хоча я їх бачив уперше в житті. Аркадій із Прохором теж вітались із трактористами, сміючись і пригощаючи їх сигаретами. На Ніколаіча ніхто взагалі не звертав уваги, про нього всі забули, і він стояв собі збоку, з дурнуватою посмішкою, не знаючи, як бути і що робити. Ернст теж про нього забув, з Ернстом трактористи вітались теж як із рідним, бо за великим рахунком — так воно й було. Але я все не міг забути того погляду, яким голомозий Ніколай Ніколаіч дивився на Ернста, щось важке видалось мені в його очах, щось, від чого ставало холодно й незатишно.

— Ну, як ви тут? — з награною добродушністю допитувались трактористи в Травмованого. — Саша, йобана в рот, як ви тут, питаємо?

Здавалося, вони хочуть всіх обійняти й притиснути до своїх широких грудей — один до тільника, інший до роби. Наші, схоже, трактористам теж зраділи, проте радість тримали при собі.

— Колюня, — сказав Паша тому, що в тільнику. — Ти, блядь, на кого працюєш?

— Ну, ладно, Павлуха, що ти мене — не знаєш? — почав виправдовуватись той, що в тільнику. — Це ось цей хуй, — показав він на Ніколаіча, який і далі ніяково посміхався, — нас підбив. Хіба ж я знав, що це ваш об'єкт.

— Все ти знав, — строго відповів йому на це Травмований.

— Ну, Шура, — плаксиво заперечив йому той, що в тільнику. — Ну, чесне слово. Ви ж нас знаете…

— Знаємо, знаємо, — неохоче погодився Паша. — Просто думай, з ким водишся.

— Да, Пашок, ти що — думаєш я з ними? — кивнув Колюня на Ніколаіча.

— Нічого я не думаю, — відповів Паша.

— Пацани, да ладно вам, — занервував тракторист.

— Ну все, не ний, — перебив його Травмований.

— Спасибі вам, пацани, — подякував той, що в тільнику. — Спасибі.

І далі вони розповіли, як усе було. Сказали, що насправді Ніколаіча бачать уперше і, судячи з усього, востаннє, що навіть не підозрювали, як тут усе намішано, думали — звичайний об'єкт, і лише тепер усвідомили всю підлість і нечесність цих двох підарасів — Ніколаіча і сивого. І добре, що сивий звалив, а то б вони своїми руками підвісили його до ковша. Тому що вони нормальні пацани, і за ті гроші, які їм пропонували, їх не купиш. Та й за більші теж не купиш.

Шура всього цього слухати не став, відійшов назад і сів на капот чорного мерседеса. Вигляд у нього був задоволений і лінивий, він підставляв обличчя сонцю, ніби намагався запам'ятати надовго ці останні сонячні години.

Я присів поруч.

— Що тепер? — запитав.

— Та нічого, — відповів на це Травмований.

— А якщо вони повернуться?

— Та похуй, — спокійно відповів Шура. — Хай повертаються. Знаєш, ось твій брат, він їх ніколи не боявся.

Насправді, що вони можуть? Ну, можуть спробувати тебе купити. Але тебе ніхто не купить, якщо ти сам цього не захочеш, правильно?

— Правильно.

— Ось і я думаю, що правильно. А вони так не думають. Ладно, — перевів він розмову на інше. — Що там мала пише?

— Та я не читав, — відповів я здивовано. — Прочитаю — розповім.

— Добре, — погодився Травмований, — домовились.

Аж тут і Ніколаіч прийшов до тями, вирішивши, що саме час звідси вибиратись.

— Ей! — крикнув він трактористам.

Вони озирнулись до нього одночасно, але відразу ж утратили інтерес, демонстративно відвернувшись до наших і далі переповідаючи свої байки.

— Колюня! — голос Ніколаіча задрижав від хвилювання й гніву.

— Ну? — глянув на нього через плече той, що в тільнику.

— Поїхали, — коротко наказав Ніколаіч.

— Пішов на хуй, — так само коротко відповів йому Колюня й знову обернувся до наших.

Паша з Борманом перезирнулись і далі заговорили з трактористами, роблячи вигляд, що все гаразд.

— Колюня, блядь! — Ніколаіч не стримувався. — Я кому сказав? Поїхали!

В голосі його з'явилося щось таке, що примусило-таки трактористів перервати приємну бесіду, попрощатись із усіма нашими й попхатись до трактора. Ніколаіч чекав, доки вони ліниво підходили до свого сталевого друга, доки били кирзачами по тугих колесах, доки повагом залазили до кабіни. Боковим зором він спостерігав за нами, відслідковуючи всі наші рухи. Жили на його тонкій шийці нап'ялись, обличчя було бліде й напружене, він стояв у своєму камуфляжі — лютий і заведений, готовий зірвати свою лють на першому, хто трапить йому під руку.

Колюня намагався запустити свій МТЗ. Той чмихав та плювався, здригаючись і кожного разу знесилено завмираючи. Колюня вихилився з кабіни.

— Не заводиться! — крикнув він Ніколаічу з погано прихованим роздратуванням.