Читати книгу - "Царівна"

Вона розсміялася гірким сміхом.

І він, що знав об тім всім, ростив давно сам ненависть в її груді до них, він, висунувшись працею одного такого раба наверх, ліз тепер ворогам тим під ноги, повзався і запродався!

Запродався! Так, бо він її не любить.

Ох, чому ж не охоронив його талісман любові! Чому не йшов за голосом серця, перед котрим кориться все, котрий єднає і найлютіших ворогів і перед котрого потугою щезають всі різниці; о, чому не любив цеї польки?

Чи він збожеволів, чи упав дійсно так низько?

Вона підвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотився екіпаж. Чи він не вертав ще, щоб вона прозвала його тим прізвищем, яке заслужив собі?.

Опісля піднялася в цілім своїм гордім рості, піднесла руку і погрозила нею в сторону парку, а уста її прошептали з неописаною погордою якесь одніське слово.

Тепер була вже спокійна, не мала з ним нічого спільного і не мала жодної страти. Ліпше вмерти, ніж станути з таким п'ятном перед своїм народом, сто раз ліпше вмерти!

Вона силувалася відвернути думки від його і від цілої тої справи, хотіла отрястися з них, мов від чогось улазливого, пригноблюючого, однак його лице з огидно услужливим виглядом і великі чорні вибалушені очі тої дівчини пхалися їй раз у раз перед душу. Вона була майже гарна і виглядала по-панськи; те признавала вона їй охотно.

Нараз пригадалася їй її праця, і мов камінь упав їй з серця. Вона піднялася з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіплялися були до неї, і відітхнула легше. Нагадавши це, немов віджила.

Що вона могла забути свою працю!

Адже в ній спочивав її світ, ожидало її якесь щастя! І вперше відчула те цілковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберігає для його вже нічого більше. Так, праця не обманила ще нікого, бодай того ні, хто шукав в ній відради і шукав більше, чим буденного щастя.

XVI

Було це з кінцем грудня і між четвертою і п'ятою годиною по обіді.

Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снігу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим летом у воздусі. Вони клубилися, розліталися і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устелялися білим пухом.

Наталка придивлялася завірюсі з задумою.

З її вікна було видко в далечині одну часть міського парку. Він тягнувся далеко і становив великанську картину, котра пишалася кождої пори року іншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступне, сповитий в білявих мряках, мов у заклятім сні.

А нині! Хто би відважився нині заглянути в його глибінь, підслухати, як перешіптуються старі великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галуззя і стане вгинати їх корони! Він божеволіє довгими пустими алеями, глузує собі з них і свище.

Вона пішла би.

Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися примані такого вихору, і висунулася тайком надвір, щоб «летіти». Вітер грав її волоссям, розвіявши його буйно, і бив ним в лице і плечі. А вона, дрібна, мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними, мов крилами, сміялася голосним сміхом, викликуючи раз по раз:

— Бабуню! я лечу, лечу, лечу!.

— Дурненька, — ніби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге неподатливе її волосся. — Ти, певно, хотіла, щоби тебе кудись вітер поніс і щоб собі головку розбила!

— Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь і держалася б сильно, сильно. Я хотіла би літати, бабуню.

— Лиш пташки літають, а ти не пташка!

— Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!

— Я казала, донько, казала!

— Тому й я літала би, бабуню. — І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо. — Куди б я залетіла, бабуню?

— Куди би хотіла.

— Де ж, напр.? Де птахи залітають?

— В полудневі, теплі краї, дитинко.

— В які теплі краї?

— В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночі ясні, як дні, де тепла далеко більше, як у нас, і де немов вічне полуднє. Там, напр., ростуть дерева, а й цілі ліси дуже великі й красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великоколисті пальми, кокосові дерева, мирти, олеандри, прегарні цвіти; там літають великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилі; там літають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там живуть пишні олені, красні дикі звірі, леви, тигри; там ніколи не скошувані трави хвилюють, як море.

— Иой, бабуню! — кликнула вона і розсміялася з якоїсь нервової розкоші, а тілом її пробігала дрож, — йой, йой!

— Що, душенько?

— Я хочу в теплі краї!

Її широко створені оченята зоріли з лелієво-білого личка дивним блиском, мов бачили те все перед собою.

— Кажи ще, бабуню! — натискала нетерпеливо, не зводячи очей з уст бабуні.

— Там гарно жити! Там такі тихі, глибокі, цілком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжать із скал, а спадаючи з них, прискають шумом, мов перлами, і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою і силою того всього чоловік німіє!

— А на все те світить сонце? — перебила вона нараз без віддиху.

— Світить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казці. Знаєш?

— Знаю. А потім?

— А потім є там такі ліси, котрих віку ніхто не знає; вони стоять вічно у воді, у дзеркалі. На тій воді плавають водні цвіти і різнородні дикі птахи. От таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глибінь таких лісів не годен жоден чоловік зайти. Там гарно жити; для того і птахи летять туди, однак туди летиться через море!

— І я летіла би через море.

— А якби утомилася?

— Ні, ні, я не втомилася би!

— Звідки ж ти то можеш знати?

— Але ж я не хотіла утомитися! Я би летіла, летіла, з цілої сили летіла би, щоби не втомитися. Ти чуєш, бабуню?

— Чую, рибчино!.

І так стоїть вона й тепер мов в ожиданні безнадійнім. Її лице бліде, утомлене. Уста стулені