Читати книгу - "Піца Гімалаї"

Редьку наче прикувало до цього привида старої фрески. Вона все вдивлялася в порожнє тло, аж поки не побачила, що зовсім воно не порожнє. Якщо вимкнути ліхтарика, знову призвичаїти очі до напівтемряви й розслабити зір, доволі чітко можна було роздивитися обриси гір і стежку через ущелину. Рвучко обернувшись до видовбаного в печері віконечка, Редька побачила ідентичні обриси і те, що раніше вони вважали за простий розлом чи тріщину в скелі — стежку.

— Здається, я знаю, куди нам, — тремтячим голосом промовила Редька.

— Правда? — чогось не здивувався Дордже. — Тоді веди мене, сліпого перебендю.

Вже ступивши на те, що колись давно було стежкою, Редька, обертаючись, все дивилася на печеру Падмисамбпхави. Серце її дивним чином повнилось щемливою тугою.

— Ще одне місце, з якого не хочеться йти, — зітхнула Редька. — Парадоксально, бо саме цього ми й добивалися.

— Що ти там про парадоксально? — не дочув Дордже.

— Та так. Нічого.

Cонце повільно сходило наніц, так, ніби хтось скручував яскравість і прибирав контраст на екрані радянського кольорового телевізора. Небо над могутніми льодовиками далеких вершин повільно рожевіло, і так само рожевіли льодовики. Деколи здавалося, що на них хтось вогонь розпалив, на самісінькому шпилі.

Редька з Дордже йшли зовсім мовчки — треба було встигнути кудись дійти до повної темряви.

Збоку стежки, поміж великого каміння, махало головою щось подібне одночасно на козу й великого індика. Редька відсахнулася. І аж за мить, коли страхіття змахнули велетенськими крилами і ліниво напівзлетіли-напівзбігли глибше в долину, збагнула, що то грифи, завбільшки з півлюдини, живилися трупом вже напіз’їденого коня.

Показалася перша зірка. Дордже бадьоро йшов попереду, наспівуючи якусь мантру. Редька дивувалася, як він вмудряється не задихатися, співаючи й лізучи під кутом ледь не 80 градусів одночасно.

— Ом а хум важра ґуру пеме седи хун… — вимовляв він ритмічним речетатитовом.

Редька пробувала йти з ним в ногу, але це не завжди їй вдавалося. Проте вона намагалася не відставати й триматися в «зоні дії» мантри. Було не так страшно звалитися вниз, послизнувшись на стежці над проваллям. Очі швидко звикали до темряви.

Сполохалася в колюках ледь вище них якась істота. Фуркнула і розчинилася в темряві, котру тепер можна було розбирати чайними ложечками. «Ще один гриф-грифон», — вирішила Редька, але точно впевнена у цьому не була.

Нарешті вони дісталися до перевалу. На диво легко було дихати, як для такої висоти. Ходьба вночі мала свої переваги: тепло (бо вітер ущух) і тихо. І ще присутність містичного відчуття, що ти тут, під зорями в горах, один і зовсім не один водночас. Бо в будь-яку мить будь-який кущ талангу міг перетворитися на щось рогате-волохате, і зовсім це буде не так весело, як у комп’ютерній стрілялці твого молодшого братика.

Нарешті внизу почулись дзвіночки коней і замигтіли чиїсь ліхтарі, а то й вікна.

«Земля!» — ледь не заволала Редька.

— Т-там село чи мене гуманно глючить?

— А я знаю? — Дордже перервав свою мантру. І тут же заспокоїв Редьку: — Та село, село. Тут вже характерна топографія. Ти би в карту хоч деколи дивилась заради інтересу. Якщо їй вірити, то до найближчих момо ще два дні пиляти. А це, напевно, якесь місто-привид, їх тут багато в цих краях. Ну і після точки В не зовсім ясно, як дійти до точки С, але то вже завтрашня проблема. Поки що не парся.

Заспокоєння стало ненадовго.

— Ой сукабля!!! — таки заволала Редька.

— Шо вже є?

— Ти це чув?

— Що чув?

Редька вхопила Дордже за рукав і змусила спинитися.

Звук із-під землі, котрий щойно до півсмерті налякав Редьку, не поспішав повторюватися.

— Ти шо — темряви забоялася раптом? — щиро здивувався Дордже. — Вже ж он майже прийшли. Півгодини якихось.

І тут знову з дірки з-під землі щось заплямкало, зачвакало і засмоктало. Дордже аж зупинився.

— Що… це? — Редьчині ноги затремтіли. Вона вже приготувалася до страшної смерті у підземній м’ясорубці.

— Та я знаю? — Знизав плечима Дордже. — Трубу з водою прорвало, певно.

— Хух, — видихнула Редька. — Хоча, — тут же бравурно випросталася вона, — міг би й придумати щось про злих підземних духів-людожерів. Для гостроти картинки.

— Гав! — сказав Дордже, штрикнувши її попід ребра.

Редька заверещала.

— Тобі мало духів? — засміявся Дордже. — Тоді чекай, далі буде.

— Щось вже мені не особливо страшно, — спробувала набрехати Редька, втім, почавши самій собі вірити: — З нами ж два літри Падминої води. Зо двадцять людожерів можна нейтралізувати, думаю. По сто грам на ракшасика.

— Ну, Падма ж сам у юні цвинтарні деньки був той іще ракшаса.

— Та ну?! Не тільки трупами перебивався?

— Ага. Вирішив було, що прогнило щось у датському князівстві — краю Ґаушо — бо їхній дурнуватий цар таку політику партії веде, що людям одна там дорога — в нижні світи.

(Редька мимоволі глянула в провалля під ногами).

— Того варто поїсти нечестивих чоловіків і запліднити усіх жінок, аби наперед там вже люди якісні велися.

— Нда. Несло пацанів по молодості. Гуляла душа. І в Августина подібні історії, і в Міларепи, якщо тобі вірити, з його дорогою родиною. А виросли — і нічо, остепенилися… Важливо що — те, що в результаті усвідомлюєш?

— Десь так. А Падма в образі Демона з’їдав тих неправедників для їхнього ж добра — щоб їхнє тіло в його тілі пожило істинним усвідомленням світу.

— Ну або просто його всі задрали, гиги. І у святих бувають свої моменти. Деколи з’їсти здається найпростішим виходом.

— Особливо, Редько, тобі. — Дордже вщипнув її за бік.

— А що я? Я худа, як дрин! І не заводжусь більше про їду. Он, бач, про вічне…

— Ну, як мінімум, про довгограючі проекти: слушний час, на який Ґуру Рінпоче сховав свої терма — поняття розтяжне.

— А все ж таки цікаво, коли він буде. Той самий слушний час, яким ти вже мене дістати встиг.

— Та він бував уже. Й не раз іще повториться.

— Як так?