Читати книгу - "Володимир"

знаменами, на яких були змальовані й вишиті страхітливі лики богів, богині-діви, священне древо береза, величезні когути; попереду йшли комонники, далі в стовпах рудої куряви — піше військо, а вже за ними — на возах, які тягли по шість-вісім коней, а то й десяток дужих волів, — обоз.

Попереду ж цього безконечного потоку, що вився й вився, неначе велетенський полоз, під довгим, трохи вицвілим голубим стягом, на якому було змальовано три перехрещені срібні списи, їхала старша дружина, а на чолі її витязь.

Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця й вітрів обличчям, з-під позолоченого його, зеленим єловцем вивершеного шолома вибивався посивілий чуб — знак князівської влади, чоло перетинали глибокі зморшки, довгі, ледь у просіді вуса спадали на багряне корзно.

Тільки очі — стомлені, примружені, а все ж ясні, чисті, руки, що твердо держали повідки, пружні ноги в роднянських литих стременах — все це свідчило, що князь має не так багато літ, а постарівся в походах.

Так і було — попереду війська, що посувалось на світанні в полі, їхав син Святослава, великий князь Русі Володимир.

Як і отець, він провів багато літ у походах, спав просто на землі, постеливши опону, в голови ж поклавши сідло, їв в’ялену конину й сухарі, запиваючи водою.

Проте між походами його й отця була велика відміна — князь Святослав усе життя боровся й життя навіть віддав на бранях з ворогами Русі — печенігами, хозарами, ромеями, — Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, і то з мечем, у рідні землі, які в час його борні з Ярополком поневолили вороги чи й самі відкололись, не хотіли платити Києву дань.

Цим він нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Древлянську землю примучувала й збройно.

Набагато більше, саме стільки, як княгині Ользі й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем’я — брань, походи.

На світанні свого життя (а життя, звичайно, має свій світанок, день і вечір), маючи від роду тільки-но двадцять літ, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захід, щоб визволити й захистити червенські городи й руські землі, які захопив князь Мешко.

Взявши Перемишль, Червен, ще багато городів і весів, нарешті всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навіть гадки не мав у Києві: князь Мешко ішов на Русь не один, слідом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомонні німецькі полки, наймані дружини варягів, усі вони мали німецькі мечі, міцні броні, високі щити, — добре, що в руських воїв були обоямогострі мечі, а люди Червенської землі, допомагаючи воям Володимира, били ворогів у чоло й спину.

Проте не всіх ворогів можна було бити й вигнати мечем — з воями Мешка й німецького імператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священиків на чолі з калобрезьким єпископом, благовісником папи Рейнберном, — у той час коли польські вої захоплювали городи й весі червенські, священики валили древніх богів, збирали людей, хрестили їх іменем намісника Бога на землі — Римського Папи.

Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах і весях старих дерев’яних богів, сам перший з усіма цими людьми складає їм вдячну жертву.

І далі рушає він на захід, проходить землями, де здавна сидять руські люди, минає високі Карпати, спускається в долину, де над швидкою річкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах.

Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичів, що жили в межиріччі Дніпра й Десни, над Сожем і Іпуттю, — в час борні з Ярополком ця земля відкололась від Київського столу.

З радимичами не довелось проливати крові — на річці Піщанці, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.

— Радимичі від Вовчого Хвоста тікають, — сміявся князь Володимир, почувши про втечу.

І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, — відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони — нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!

Повернувшись на короткий час після того до Києва, Володимир вирушає в землю в’ятичів, що також перестали платити дань Київському столу в час брані з Ярополком.

Це був похід на самий край тодішнього світу — в полунощні землі, до рік Оки й Угри, городів Неринська, Колтеська, Тешилова.

Князь Володимир ходив туди не сам, на поміч київському князеві вирушив з Новгорода з великим військом воєвода — посадник князя Добриня, що вів з собою воїв полунощних земель, новгородців, весь, чудь, — разом вони скорили в’ятичів.

Князь Володимир збирає в Неринську воєвод і бояр, мужів ліпших і стàрців.

— Пощо, люди, відступили, відмовились платити Києву дань? — запитує він.

Суворі, одягнуті в теплі кожухи й опашні, з ликовим черев’ям на ногах, бородаті мужі мовчать, важко передихують.

— Чи думаєте, люди, про Русь?

— Ми були й завжди будемо тільки з Руссю, — виходить нарешті наперед один муж і вклоняється Володимиру, — але живемо на україні, тут і там у нас вороги — чорні булгари, хозари; Київ далеко, помочі мало…

Гірку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усі князі допреже дбали про україни, думали й про В’ятську землю, Ярополк забув про них — не до того було славолюбному князеві!

А полунощним і східним землям Русі справді важко, під боком у них — чорні булгари, хозари, печеніги, за Ітилем-рікою блукають невідомі орди, — сувора В’ятська земля, важко в ній жити людям.

— Мужі в’ятські! — каже Володимир. — Як і древні князі, берегтиму землю вашу, не допущу до неї ні булгарина, ні хозара, дань дам помірну.

— Великий княже! — відповідають в’ятичі. — Будемо тобі віднині служити вірно, по правді.

І вже одразу думає Володимир вирушати на булгар і хозар, щоб дійти згоди й з ними, укласти мир.

Але в цей час приїжджають гонці з Києва, князь Володимир одержує вість, що межі Русі переступили ятвяги[107].

Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягів, наголову розбиває їхнє воїнство.

— Чого пішли на Русь, воєводи? — запитує він.

Довге мовчання,