Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

зі мною розмову, але він цього не зробив». – «Слухай. Але якщо він за тобою стежить, хіба це професійно викривати себе, познайомившись з тобою?» – «Звичайно. Адже нас все одно познайомив би пан Гриць. Він уже знав, що я його оберу супроводжуючою особою. Бо знав, що пан Гриць володіє німецькою. Можливо, він також його агент». – «Авжеж. Тому він передав тебе Маратові, а сам спокійно жер ковбасу». – «Ти б бачила, як він недобре дивився, коли я виїжджала з готелю разом із Маратом. А потім він телефонував мені у село, дізнався, коли я відлітаю у Німеччину, щоб скоординувати Адама. І я його побачила в аеропорту». – «Щось я ніяк не можу збагнути, навіщо цій міністерській Шарон наймати якогось Адама, щоб за тобою стежити?» – «Вони думали, що я знайду там щось, що реабілітує діда, нову інформацію про його божевілля, свідчення очевидців. Або навпаки. Хоча не уявляю собі, на яке «навпаки» вони могли б розраховувати». Тим часом ми опинилися біля великого торговельного комплексу.

Я затягла Ханне всередину, Адам з Дорою пройшли повз, Дора розгублено озиралася. «Загубили! Так вам і треба!» – «Ти навіжена, Марто. Чесне слово». Можливо, я була навіжена, але я вирішила, що варто їх покарати, і це місце було сприятливим для втілення мого плану. «Слухай, я знаю, як зненацька на них напасти. Напасти, притиснути і все з них витрусити». – «Ти вважаєш нормальним пропонувати вагітній подрузі нападати на цю федеральну Шарон та ймовірного агента?» – «Я сама нападу, ти будеш моїм страхувальним паском». – «Що ти задумала? Що ти з них збираєшся витрушувати?» – «Правду. Ми можемо перехопити їх на виході, де паркуються машини працівників комплексу, там зазвичай малолюдно, але ця парочка точно буде обходити цю будівлю, якщо вже не кинулися шукати нас усередині. Пішли? Ти зі мною?» Ханне пішла.

Через скляні двері я побачила їх. Вони виглядали парочкою. Знервованою парочкою коханців. Він притискав її до машини, вона поклала руку йому до кишені. Ось воно. Передає шифри, вказівки, інструкції – чи що там ще? Я вистрибнула назовні як чорт з конопель і кинулася на них. Притиснулася так, наче долучалася до пестощів.

«Що ти поклала йому до кишені? Думали, що обдурили мене, що я простакувата, що я не побачу вашого стеження?» – «Марто?» – наче здивовано відреагувала Дора. Я засунула руку до кишені, викинувши звідти її вологу руку, але відразу відчула його змокрілу і напористу, як ніс собаки, збуджену плоть. Я знову вилаялася. Рука виглядала так, наче в неї був нежить. Ханне виглядала збудженою, але саме вона простягла мені серветку. «Дякую», – трохи затинаючись, промовила я. «Що все це значить?» – запитав збентежений Адам. Не знаю, через що він був збентежений, через те, що його кишеня була прорізана (або роздерта) так, щоб легко було торкнутися його єства, або через всю цю ситуацію загалом. Запитував він це не в мене, а в Дори. Вона знітилася і нічого не могла відповісти, потім вичавила з себе, що це якесь непорозуміння, що вона сама нічого не розуміє. Для спеціальних агентів вони поводилися дивно.

«Ви знайомі?» – запитав у мене Адам. «Так, уяви собі, ми з нею знайомі», – я пішла у наступ. «А що це за тон, пані фон Вайхен?» – «Вона пані Граф», – акуратно виправила партнера Дора. «Ви вже і це відстежили», – зауважила я. «Звичайно. Ти можеш пояснити свою поведінку?» – «Можу. Я не люблю, коли за мною стежать». – «Ми цього також не любимо», – підтримав мене Адам. Дора трималася рукою за щоку, наче я її відшмагала по обличчю.

Вона підняла на мене очі. «Здається, я починаю розуміти. Це помста через те, що ми відстежуємо інформацію, пов’язану із твоїм дідом? Вибач, але це мої службові обов’язки, а які обов’язки в тебе, що ти дозволяєш собі вистежувати мене та мого коханця? Так, ми з ним зустрічаємося таємно, бо я заміжня, і що? Ти про все тепер знаєш, напишеш листа моєму чоловікові? Можливо, ти й фотографії встигла наклацати?» – «То він її коханець? Чекай, ти ж казала, що він привіз з України наречену!» – відгукнулася Ханне. «Дуже добре. Ще невідомо, хто і за ким стежить. Яку наречену, Адаме, це – правда?» – з болем у голосі промовила Дора.

Як тільки він почав виправдовуватися, а вона зняла шикарного черевичка на високому підборі і спробувала встромити його Адаму в пах, я збагнула, що помилилася. Життя наповнене несподіванками та різними збігами. Їх набагато більше, ніж можна собі уявити, іноді вони настільки концентровані, що можуть обвалитися на нас справжнім кислотним дощем.

Напруження, що стискало мене в міцних обіймах, різко відпустило, я захиталася і ледь не впала з відчуттям легкої піднесеності у легенях і важкості в голові. Ханне підтримала мене. «Прийняла м’ячик на живіт», – як сказала вона потім. «Слухайте, вибачте, вибачте мені». Але вони мене не слухали. Дора йшла босоніж, туфлі залишилися валятися на місці з’ясування стосунуків, її сірий плащ, як поранене пташине крило, тягнувся за нею, невідомо на чому тримаючись.

Адам курив, спираючись спиною та головою на скляну стіну комплексу. «Рано чи пізно так мало статися», – спокійно промовив він. Ми не дуже хотіли продовжувати цю бесіду, але просто взяти та піти геть не могли. «Вона ніколи б з ним не розлучилася, а мені хоча і подобається почуватися захопленим підлітком, бракує справжнього запалу». Він озирнувся навколо, ніде не було попільнички, тут, швидше за все, паління було заборонено. Погляд його зупинився на розкиданих черевиках Дори, і мені здалося, що зараз він візьме один з них і сховає там свій недопалок. Але він витягнув з кишені (іншої, певне, не роздертої) хустку, турботливо, наче немовля, загорнув у неї недопалок, обережно поклав до кишені.

«Знаєте, коли я зрозумів, що постарів?» Ханне наче підхопилася щось сказати, але передумала. «Я зрозумів, що постарів, коли збагнув, що більшість жіночих імен у пам’яті мого телефону – це лікарі, а більшість жіночих імен у моїй пам’яті – це бувальщина. Вона може застудитися. Так безглуздо скинула ці туфлі, сповнена пристрастей, наче навіжена. Я вперше подумав, що ризикував більше за неї. Можливо, вона б могла мене вбити. Прощавайте, пані. Бувай, Марто Граф». Я подумала, що він підніме туфлі Дори, але він не зробив цього.

Я провела Ханне додому, вона все казала, що їй бракує повітря і слів, що було на неї зовсім не схоже. А в мене було перенасичення словами,