Читати книгу - "Метелик"

вони не розбилися в негоду об скелі. Тепер, коли ми підпливаємо ще ближче, я бачу п’ять довгих будинків. Белот пояснює: два з них — величезні бараки, де живуть каторжани. Третій, обнесений високим білим муром, — в’язниця посиленого режиму з камерами й карцерами. В четвертому будинку — лікарня для каторжан, а в п’ятому — лікарня для наглядачів. Схили острова всіяні будиночками під рожевою черепицею — там живуть наглядачі. Далі, майже впритул до Руайялю, лежить острів Сен-Жозеф. На н? ому менше кокосових пальм, менше листяних дерев, а посеред плоскогір’я видніє якась величезна халабуда. Зрештою я здогадуюсь — то в’язниця, і Белот це підтверджує. Він показує мені на будинки, що стоять трохи нижче: в них живуть каторжани, засуджені на короткі терміни. Ці будинки тягнуться понад самим морем. Виразно видно сторожові вежі з бійницями і ще будиночки, досить ошатні, з білими стінами й під червоними дахами.

Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.

— Дякую, Шапар. А де Дега?

— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.

З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:

— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!

Ми обіймаємось, і він каже:

— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.

— Що ти робиш?

— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.

— Усе гаразд?

— Ще б пак!

З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:

— Ідіть до табору.

Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.

В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.

— Де бухгалтер? — питає комендант.

— Ось іде, начальнику.

Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.

— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.

Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.

— Оце і є Метелик?

— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.

— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.

У в’язниці

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:

— Ні, він попливе з останньою ходкою.

Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:

— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.

Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.

— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.

— Метелику, в дорогу!

Настала й моя черга.

— До побачення! Дякую всім за теплі слова!

І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром