Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно — тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе — не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє — то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому — ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, — о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я — її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, — коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.

І знявся тоді полудневий вітер, палкий і гарячий, як цілунок самого життя, ледве відчутним поривом він прилетів із півдня, наринув тихим навальним потоком — подих вселенського моря, яке виступає щодня з берегів, дух часів, що вічно спливають і ніколи не сплинуть, часів, над якими мандрує небесне світило, дух землі, що достигає під сонцем, дух оливи, лози виноградної і пшеничних ланів, дух простоти і турбот, дух конюшень і вичавків, дух спільноти і злагоди, дух безкрайого нив’я, дух безкраїх поораних піль, дух трудів, любих серцю, — дух полудня; о велич полудня, святая пора, що панує над світом і над світами, немов золота колісниця добігла зеніту і колеса її на священний спочинок спинились. Тихо гойдалась від повіву лампада під стелею, сріблисто дзвенів ланцюжок.

О, закоротке життя людське! Ні на що його не вистачає. О спогади, о повернення на батьківщину!

І він, нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, — він владарює у царині, богам неприступній: той, чия тінь — то світло, про кого ми тільки здогадуємось, але нічого не знаємо, кого неспроможні назвати, найпотаємніший із потаємних. Чи не йому то селяни поклонялися з острахом, гадаючи, що живе він у капітолійському лісі правічному? Йому статуй не створено, та й хто ж бо їх створить, адже він — сам собі символ, але провістив себе в символі голосу. О, розплющ свої очі, щоб уздріти любов!

І високо-високо, понад повівом цим полудневого співу, що линув і линув недвижним і теплим потоком, повним любови ласкавої людини до своєї землі, повним любови жорстокої землі до людини, — високо-високо нічна пропливала зоря-мандрівниця, також як символ — невимовної символ любови, яка прагне зійти на землю, щоб тлінне піднести до сонячних обширів. Так дрімав полудень у диханні верхнього й нижнього світу, і спочивав колісниці вогненної запряг, спочивали колеса, спочивав бог Сонця.

Що відчував він — щастя? Він не знав, та й навряд чи хотів це знати; але, певна річ, то була вже надія — надія глибока й пекуча така, що, мов надто яскраве світло, мов надто потужний звук, стала вже майже нестерпною, і він, далебі, зітхнув майже з полегкістю, коли недвижне це дійство зненацька урвалося. Він, власне, не знав і того, скільки воно тривало. Та коли все ж урвалось, коли полудень знову ожив, і променисте колесо знов закрутилось, і знов запряг шляхом своїм рушив, а зоря мандрівна раптово розтанула в небі, тоді відчинилися двері покою — відчинилися так, немовби нарешті діждались, щоб із них спритно вислизнув той прудконогий хлопчик; та насправді на клямку натиснув якийсь гладкуватий чоловік з бородою, що, люб’язно всміхаючись, постав на порозі, ніби ладний сказати: ось і я, вам урочистий дарунок; не звернувши уваги на хлопчика, що прошмигнув повз нього, бородай підніс руку на знак привітання. Не важко було здогадатися, що це — той самий лікар, на якого й чекали; про це вочевидь промовляли й манери його, і постава, й увесь його вигляд, а на додачу — й коротка, густа, але доглянута світло-руса борода вченого мужа, в яку вже ніби зумисне вплелися сріблясті нитки — срібло літ, що викликає довіру; та якби сумніви все ж таки й зринули, то їх остаточно розвіяв би почет (причандаллям озброєний, він з’явився услід за патроном своїм і виступав, мабуть, ще з більшою гідністю), не кажучи вже про облесливо-світське і професійно-навикле вітання, що злетіло з усміхнених вуст:

— Я думав, наш хворий одужує, а він, бачу, вже видужав!

— Так воно й є. — Ці слова він проказав швидше і переконливіше, ніж навіть сам сподівався від себе.

— Для лікаря немає нічого кращого, як дістати підтвердження свого діагнозу, а вже від поета, такого великого — то й поготів… Одначе якщо ти кажеш, що вже здоровий, лише задля того, щоб скараскатись лікаря… Як там у тебе Меналк промовляє? «Нині тобі не втекти! Я на все даю згоду. Рушаймо!»

Цей спритний двірський ескулап симпатії в нього не викликав, хоча загалом не піддатися загадковим лікарським чарам не до снаги жодному хворому; мати справу з простим сільським костоправом було б, звісно, приємніше, принаймні з тим можна було б побалакати… Одначе тепер хоч-не-хоч доведеться змиритись і з цим.

— Нікуди я не втечу від тебе… А вірші, до речі, забудь.

— Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце