Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

на відповідальну роботу баданів, яворських та іншу контрреволюційну наволоч; тягнув у партію Лозинського – члена УВО, вимагав прийняти в партію Курбаса, вимагав завозу на Україну 1500 учителів із Західної України, яких готував надіслати до нас міжнародний імперіалізм»[534]. Йому підспівував секретар ЦК Станіслав Косіор: «З усіх контрреволюціонерів, що їх тепер викрито, переважна більшість до нас приїхала з-за кордону – з Праги, Галичини й інших міст… Це галицькі націоналісти, які цілком продалися польським поміщикам, суттю ополячилися, були виряджені сюди готувати інтервенцію зсередини… Після СВУ викрито націоналіста Матвія Яворського. Потім виявлено і викрито так званий український націоналістичний центр, на чолі якого стояли Грушевський, що повернувся „чесно“ працювати з радянською владою, пропущений нами на Україну галицький генерал Коссак…»

Жорстока розправа сталінських посіпак над передовою українською інтелігенцією і в першу чергу вихідцями із Західної України, колишніми стрільцями і старшинами легіону УСС, УГА і ЧУГА, досягла найбільшого розмаху у 1930–1934 і 1937–1938 рр.

Наведемо одну із тогочасних «викривальних» характеристик ДПУ:

«Лозинський М. М. – був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918–1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду – товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун… Під час перебування на Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контрреволюційної організації УВО. У ВУАМЛІНі й ІЧП вів шкідницьку контрреволюційну роботу…

Демчук П. І. – був керівником кафедри… в Інституті радянського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 р. В минулому —… командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 р. переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун…

Романишин В. І. – був науковим працівником Інституту Радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійської і галицької армій. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстанських гнізд…

Чехович М. Т. – був науковим працівником Інституту Радянського будівництва та права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армій. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі…

Вітик С. І. – був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу… Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО… Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті…

Онишкевич В. К. – був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галицької армії, секретарем міністерства закордонних справ буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув у 1925 р. Входив до керівництва повстанською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контрреволюційну роботу в ІЧП і ВУАМЛІНі»[535].

1990 р. до Львова надійшов хвилюючий лист від Олександри Питкянен – дочки командувача легіону УСС і Галицької армії полковника Григорія Коссака:

«… Добре пам’ятаю Йозефів, в якому літом 1924 року ми всі були в батька. В цьому ж, 1924 році, батько поїхав до Радянського Союзу. Це була дорога – Прага, Берлін, Штетін, Ревель, Ленінград, Москва. В Москві батько був на прийомі у Фрунзе, отримав назначення в Школу Червоних Старшин ім. ВУЦВК, викладачем спеціальних дисциплін. У 1928 р. батько поїхав в Москву на „Выстрел“ (Вищі курси командного складу) і в 1928 р. отримав призначення у Дніпропетровськ, і організував воєнні кафедри в медичному і гірничому інститутах. А чин мав комдивізії – воєнрук. 15 січня 1931 р. батька арештовано. Ми всі були певні, що це якесь непорозуміння, все швидко виясниться. Потім ми дізналися, що батько на Соловках.

В кінці 1933 – або з початку 1934 р. батька вислали в м. Ірбіт. Літом 1934 року я поїхала до батька. Там була вже мама. Бідували вони. Батько був вже інший. Я все питала його – в чому діло, він не відповідав. В якій справі арештували батька, маму, сестру і чоловіка сестри, я просто не знаю, думаю, що 58 зі всіма додатками…»

З квітня 1990 р. із Ленінграда Олександра Григорівна писала львівському письменнику Романові Іваничукові: «…Вчора в КДБ видали деякі документи батька Г. Коссака: заводську перепустку і вчительське посвідчення, де я знайшла точну дату народження батька Г. І. Коссака – 7 березня 1882 р. Крім цього, я виписала (з того, що мені дали): „Г. Коссак являлся агентом польской и чешской разведок, на протяжении ряда лет занимался шпионажем в СССР в их пользу… за принадлежность к шпионско-террористической организации „Украинская военная организация“ приговорен военной коллегией Верховного Суда СССР от 2.03.1939 г. и осужден по ст. 58-1а“, 58-8, 58–11 УК. РСФСР (в редакции 1926 г.) к расстрелу, приговор приведен в исполнение 3.03.1939 г. в г. Москве…За грубейшие нарушения соц. законности ряд сотрудников НКВД, принимавших участие в следствии по делу на Коссака Г. И. осуждены к расстрелу (Фриновский, Николаев, Деноткин)»[536].

З літа 1920 р. у Соловецький архіпелаг таборів – символ жорстокості і беззаконня – регулярно надходили численні транспорти з чесними і талановитими людьми. Взагалі під катки сталінських репресій потрапило щонайменше 40 млн громадян. У найбільшу катівню – Соловки потрапили і більше ніколи не вернулись Мирослав Ірчан, Лесь Курбас, Михайло Лозинський, Йосип Зозуляк, Осип Гірняк, Микола Козоріс, Осип Букшований, Микола Чайківський, Іван Цяпка, Яків Струхманчук, Федір Палащук, вся сім’я Крушельницьких. Серед розстріляних й таборовий лікар Володимира Крушельницька, дочка діяча ЗУНР і УНР[537]. «Хрупкая фигура в белом халате, нежное одухотворенное лицо – белая лилия среди бурьяна, да и только», – такою запам’ятали її в’язні Соловків[538]. Загалом жертвою тоталітарного режиму став майже кожен другий українець. Партія більшовиків не виконувала свої соціальні програми і не думала забезпечувати свободу національного самовизначення. Утворений 1922 р. за участю українських комуністів Союз РСР був за більшістю ознак унітарною країною з не меншим рівнем централізації державної влади, ніж той, що існував у Російській імперії[539]. Проголошення за дозволом Кремля так званих регіональних республік – Донецько-Кроворізької, Галицької було лише етапом до інкорпорації українських земель уже до нової Російської комуністичної імперії.

Галицька поразка Кремля

Політика радянської Росії щодо західноукраїнських земель у 1920 p. зумовлювалася насамперед перенесенням вогнища світової революції на захід. Східна Галичина розглядалася Москвою як «ворота» для експорту революції до Польщі, Румунії, Угорщини та інших країн Європи. Ще навесні 1919 p. охопленим ейфорією соціалістичних революцій в Угорщині та Баварії, ленінським керівництвом розроблялися плани використання Червоної армії для експансіоністського походу на захід. Тодішній командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко згадував про те, як 26 березня отримав наказ головнокомандувача Й. Вацетіса здійснити