Читати книгу - "Мáліна"

вийди надвір, не звертай на мене уваги, щось роби, роби що-небудь! Я: (dolcissimo) Щоб я щось робила? Щоб я не звертала на тебе уваги? Щоб я тебе залишила? Маліна: Хіба я щось про себе сказав? Я: Ти — ні, це я говорю про тебе, про тебе думаю. Я встаю, щоб зробити тобі приємність, я ще раз поїм, їстиму, щоб зробити тобі приємність.

Маліна хотітиме вийти зі мною, хотітиме відволікти мене, він мене змушуватиме, буде до краю настирливим. Як можу я йому пояснити щось із моїх історій. Оскільки Маліна, напевно, перевдягається, я також перевдягнуся, я знову можу йти далі, добираю собі перед дзеркалом зовнішній вигляд й усміхаюсь до нього, як вимагає пристойність. Однак Маліна каже: (Чи справді Маліна каже щось?) Маліна каже: Убий його! Вбий його!

Я щось кажу. (Чи справді я щось кажу?) Я кажу: Його єдиного я вбити не можу, його одного-єдиного. До Маліни я звертаюся різко: Ти помиляєшся, він — це моє життя, моя радість єдина, я не можу вбити його.

Та Маліна каже майже нечутно, але так, що не чути його неможливо: Вбий його!

Я розважаюсь і зовсім мало читаю. Пізнього вечора розповідаю Маліні, під тиху музику грамофона:

На кафедрі психології на Лібіґґассе ми завжди пили чай або каву. Я знала там чоловіка, який постійно стенографував усе, про що говорилось, деколи й інші речі. Я не вмію стенографувати. Не раз ми влаштовували одне одному тестування за Роршахом[376], Сонді[377], ТАТ[378] і ставили діагнози щодо характеру й особистості, спостерігали за успіхами та поведінкою, досліджували способи вираження. Якось він запитав, зі скількома чоловіками я переспала, а мені нічого не спало на думку, окрім того одноногого злодія, який сидів у тюрмі, та засидженої мухами лампочки в готелі з кімнатами на годину в Маріагільфі, однак я сказала навгад: із сімома! Він засміявся від несподіванки і сказав, що тоді він охоче одружився б зі мною, ми безсумнівно матимемо дуже мудрих дітей, дуже вродливих до того ж, і що я скажу на це. Ми поїхали в Пратер, і я захотіла покататися на чортовім колесі, бо тоді я ніколи не мала страху, а часто лише почуття щастя, як пізніше, під час польотів на планері або катання на лижвах, я сміятись могла годинами від надміру щастя. Потім ми, звичайно, ніколи більше не говорили про це. Невдовзі після того я мала складати свій Rigorosum[379], і того ранку перед трьома основними іспитами, у приміщенні філософського інституту випав з печі увесь жар, я затоптала кілька вуглин, а чи дров, побігла відразу за сміттяркою з віником, бо прибиральниці ще не прийшли, вогонь розгорявся й страшенно димів, я не хотіла, щоб розпочалась пожежа, топтала й топтала ногами жар, і ще багато днів в інституті смерділо, черевики мої зотліли, але не згоріло нічого. Я відкрила там усі вікна. Однак іще встигла на перший іспит о восьмій ранку, мала бути там разом з ще одним кандидатом, та він не прийшов, вночі в нього був крововилив у мозок, я дізналась про це до того, як зайшла всередину, щоб перевірили мої знання про Ляйбніца, Канта та Г'юма. Старий радник двору, який тоді був ще й ректором, мав на собі брудний шлафрок, він отримав напередодні якийсь орден із Греції, за що — я не знаю, і почав питати мене, розгніваний відсутністю іншого кандидата через його фатальний кінець, але з’явилася принаймні хоч я, і я була ще живою. Однак він забув зі злості, про що саме мала йти мова, а тим часом хтось йому подзвонив, здається, його сестра, ми тоді розмовляли про неокантіанців, потім знову про англійських деїстів, але були ще далеко від самого Канта, та я багато чого й не знала. Після розмов телефоном справа поліпшилась, я безпосередньо почала говорити на тему того, про що в нас була домовленість, а він цього не помітив. Я нерішуче поставила запитання стосовно проблеми простору й часу, яке тоді, сказати по правді, для мене не мало такого значення, йому, одначе, дуже полестило, що я мала якесь запитання, і він мене відпустив. Я побігла назад до нашого інституту, там уже не горіло нічого, і я пішла на два наступні екзамени. Склала їх всі. Пізніше, однак, я так ніколи й не впоралась із проблемою простору й часу. Вона все росла й росла.

Маліна: Чому це спало тобі на думку? Мені здавалось, що цей час не мав для тебе жодного значення. Я: Rigorosum не мав жодного значення, однак, коли він минув, як не як — Rigorosum, саме слово говорить про себе, іншого вбив же крововилив у мозок, на двадцять третьому році життя, я мала пройти від інституту до Університетської вулиці, вздовж усієї бічної стіни будівлі університету, я йшла навпомацки вздовж цієї стіни, якось змогла перейти ще й вулицю, бо вони чекали на мене в кафе Бастай, Елеонора та Олександр Флайссер, я мало що не зомліла, вираз мого обличчя був зовсім пригнічений, вони побачили мене крізь вікно, ще до того, як я їх побачила. Коли я дійшла до столика, жоден не вимовив ані слова, вони думали, що я так і не склала цей Rigorosum, зрештою, я склала його лише в певному розумінні, потім вони підсунули мені каву, а я сказала, дивлячись у їхні обличчя, цілком спантеличені, що це було зовсім просто, елементарно просто. Вони розпитували мене ще якусь хвилю, потім врешті повірили, а я думала все про жар, про можливу пожежу, та я не можу згадати, не можу точно згадати… Святкувати ми справді не святкували. Трохи згодом я мала покласти на жезло два пальці й сказати латинське слово. На мені була позичена в Лілі надто коротка чорна сукенка, в Auditorium Maximum стояло зі мною поряд ще декілька юнаків, і я почула свій голос, лункий і міцний, інших голосів майже не було чути. Однак я не злякалась сама себе, а згодом знов говорила тихо.

Я: (lamentandosi) І що ж я вивчила, про що дізналася, за всі оці роки, приносячи стільки жертв, і подумай про ті зусилля, яких я доклала! Маліна: Нічого, звичайно. Ти вивчила те, що в тобі вже