Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.
— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.
— Так.
Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.
— Пан?..
— Делярю.
— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?
Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.
— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.
— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати університетським викладачам. У ліцеї викладаєте?
— Так. У ліцеї Бюффона.
— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності… У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця…
Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.
— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?
— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.
Він трохи подумав і додав:
— Ні, мабуть, сім тисяч.
Він був приємно здивований. Йому подумалося: «Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується».
— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.
— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.
Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.
— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.
Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.
— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі… в 1905 році… батько і мати французи… Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.
— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?
Добродій начебто вельми здивувався.
— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.
— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?
Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.
— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.
— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б… під вищі відсотки?
Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.
— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.
Він суворо додав:
— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?
— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.
— Що ж, дуже шкодую… — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?
Матьє подумав про Сару: «Вона обов'язково доб'ється відстрочки».
— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.
— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?
— Так.
— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.
Він підвівся і провів Матьє до дверей.
— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.
— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.
Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.
— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.
Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. «Ще одна невдача», подумав він. Надія була тільки на Сару.
Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.
— Телефон у глибині, праворуч.
Набираючи номер, Матьє пробурмотів:
— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.
— Гало, — сказав він, — гало, Сара?
— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.
— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?
— Вона вийшла.
— А-а! Кепсько… Не знаєте, коли вона повернеться?
— Не знаю. Щось передати?
— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.
Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. «Жиди завжди домовляться між собою», подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.
— Данфер-Рошро.
— Три талони, — відказав кондуктор.
Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. «А якщо жид не погодиться?» Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. «Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею». Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Зрілий вік», після закриття браузера.