Читати книгу - "Ляля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
Один з таких днів ми геть перевели на фотографування, мовби «на зворот титулки», хоча насправді переважно задля приємності. Фотографії на згарищі сарайчика, перетвореного на «кабінет джентльмена» (от тільки з напівзруйнованими стінами й без даху); фото з моноклем із вставленим циферблатом; фото «Валентіно» (у білій сорочці від Версаче, із чуттєвим поглядом, спрямованим удалечінь...). У цьому всьому — радість Басі, у таку спеку, серед усіх цих дрібничок і столиків, знесених згори; радість Басі-професіоналки, яка сидить вигнувшись на драбинці чи табуреті, з обличчям то байдужим, то натхненним кадром...
— Знаєш, що, сфотографуємо тебе в цьому фіолетовому покривалі. Загорнися в нього й ляж на траві, а я залізу на горіха й фотографуватиму згори.
Я ліг на траві майже голяка, убраний лише у фіолетове великопосне покривало, що його я колись купив на блошиному базарі; виглядав я, певне, наче такий собі шалений ксьондз, якому целібат затьмарив розум. Найкраще бачила те бабуся, яка спостерігала за нами з віконця.
— Треба там, — гукнула вона, — там далі, вище.
— Так, — терпляче відказала Бася, — але до тієї гілки ще три метри.
— То й що. Я на цей горіх колись вилазила, тому знаю. Щоправда, гілок було більше, але й тепер можна.
— Бабусю, — озвався я знизу, — ти ж ніколи не вилазила на це дерево.
— Е-е-е, що ти вигадуєш. Вилазила.
— Бабусю!
— Було більше гілок.
— Та-а-ак, — і тут мені спав на думку такий собі підступ, — звичайно. Була така довга, горизонтальна низька гілляка.
— Саме так. Я добре пригадую, як вилазила по тій гілляці.
— Так, бабуню, от тільки то була гілка груші в Лисові, на яку ти видерлася, а тоді не могла злізти, і з села збіглися всі діти, щоб досхочу з тебе покепкувати.
* * *
Та головною розвагою залишався уявний секс, тобто бабусині концепції, які стосувалися наших прихованих стосунків. Урешті хтось із кимсь мусить спати, і в цьому завжди чаїться якась змова. Спершу була тільки Бася, отож, можливостей менше, щоб не сказати мало. Проте однаково сказати можна було багато. Як-от тоді, коли Бася погано почувалася і серед дня лягла на дивані. Бабуся ввійшла, роззирнулася й кинула мені нажахано:
— Ти знаєш, що тут відбувається? Вона народжує. Народжує твою дитину.
Іншого разу прийшла до нас о четвертій ранку, як завжди, з паролем:
— Що ви робите? Бо я йду цюняти.
Ми саме закінчили грати (Бася — Відьмою, я — Чорним Ельфом). Бася читала, я спав.
— Чого не спиш?
— Я читаю.
— А чого читаєш?
— Бо мені подобається.
— А чого він спить?
— Бо втомився й пішов спати.
Бабуся грайливо:
— А чому?
Це коли була тільки Бася. Та відколи до нас приєднався Матеуш, з’явилася маса нових можливостей. По-перше, із самого початку:
— Але як я вас усіх повкладаю?
— Нормально. Матеуш на одному ліжку, а Бася зі мною на іншому. Ми вже звикли, бо вона завжди спала в мене, коли приїжджала до Варшави. Якось нічого при цьому не сталося.
— Ганьба й розпуста.
І, звичайно, назавтра вранці бабуся ввійшла до кімнати з питанням на вустах:
— А ви тут всі спали? — до Басі, тоном інквізитора: «З ким ти спала?»
— А як ви гадаєте?
— З Яцеком. Бо він худіший, легше поміститися. А цей товстий.
— От бачиш, — засміялася Бася. — Дісталося тобі, Матеуше.
— І так ви спали під однією периною?
— Так.
— І змайстрував тобі дитину?
— Ні.
— Ну й тюхтій, — дісталося й мені.
Іншого разу Бася миє посуд, Матеуш у ванній, я в крамниці.
— А хто це так кашляє у ванній, Басю? Твій коханець?
— Який мій коханець?
— Ну, Матеуш.
— Але Матеуш не мій коханець. Я ж бо спала з Яцеком.
— Ге! Це такий камуфляж.
Нарешті Бася не витримала й поїхала додому; іще наостанок, уставши рано-вранці, щоб спакувати речі, почула від бабусі, яка тупцяла помешканням:
— А де мужики?
— Сплять.
— А що, так ти їх замучила?
* * *
Щойно поїхала Бася, як і Матеуш відразу почав натякати, що вдома чекає робота, що за сестрою стужився й узагалі мусить повертатися. А що перспектива зостатися з бабусею сам-на-сам мені не надто всміхалася, то я відмовляв його від цього наміру, та й бабуня мене підтримувала, бо завжди полюбляла товариство гарних чоловіків; а Матеуша вважала саме таким, про що ми довідалися випадково, коли вона правильно відповіла на моє запитання, як-от: «Хто написав «Героїчну симфонію?» чи «Хто написав «Пармський монастир»?
— Браво! — вигукнув я, — ви виграли «Фіат-чінквеченто» зі склоочисниками й красенем шофером.
— Я волію «Чінквеченто», а не шофера, — відказала бабуся й за мить спитала: «А що ви нині робите?»
— Ми? Матеуш їде на прослуховування. Тоді повертається додому.
— Ну, дивіться, красень шофер виїздить. Та залишіться бодай на два дні.
Але все вже було заплановано, квиток куплено, квіти принесено. Ми сиділи за столом, навколо бриніло раннє серпневе надвечір’я. І раптом я побачив, як бабусині руки затискаються на стільниці, як вона повільно зсувається, а долоні невтримно повзуть уздовж країв столу. Я підхопив її, підтримав однією рукою, другою сягнув по воду... а від бабусі тим часом залишилося тільки тіло, так мені здалося: обважніле тіло, яке я підтримував, і яке зсунулося на землю. Я чув якесь бурмотіння, намагався щось їй сказати, вливав до рота воду, силкувався, аби вона мене почула. Попри всю цю паніку мені в голові особливо закарбувалося, що її останні слова перед утратою свідомості були: «Ісусе, Маріє». На щастя, це не були її справді останні слова.
Потім вона лежала на підлозі; Матеуш, який складав речі в сусідній кімнаті, прибіг на мої крики, і ми вдвох намагалися якось повернути бабусю до тями; я прикладав їй до обличчя лід із холодильника, плескав, щипав... піднімали руки й ноги, щоб кров допливла до серця, дзвонив до батьків і викликав швидку.
Цікаво, що тепер я пригадую якусь наче театральність усього цього, причому театральність подвійну, по-перше, справа була серйозною й драматичною, я перелякався до смерті, впав у відчай, розгубився як герой трагедії, а по-друге, у цьому був якийсь елемент гри. Мені тремтіли руки; зазвичай я намагався б це вгамувати,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.