Читати книгу - "Бігуни"

Кайрос

— Ми ті, що виходять назустріч, — промовив професор, коли вони вийшли з величезної споруди аеропорту й чекали таксі. Він із насолодою набрав у легені тепле грецьке повітря. Йому був вісімдесят один рік, його дружині — на двадцять років менше. Він розважливо одружився з нею, коли з першого шлюбу вже вийшло повітря, а діти виросли й почали власне життя. І добре зробив, бо та перша дружина зараз сама потребує опіки, коротаючи лишок життя у порядному старечому будинку, так званому «будинку погідної осені».

Переліт йому минув добре, кілька годин різниці часу не мали особливого значення; ритм професорового сну вже віддавна нагадував якусь какофонію — випадкові комбінації несподівано сонних і приголомшливо тверезих годин. Різниця часу лише пересунула ці хаотичні акорди сну й неспання на сім годин.

Таксі з кондиціонером відвезло їх до готелю; там Карен, ота молодша дружина професора, спритно організувала розвантаження багажу, забрала на рецепції інформацію від організаторів круїзу, взяла ключі і з чималими зусиллями, користуючись допомогою ґречного портьє, вивезла чоловіка на третій поверх, до їхнього номера. Там старанно вклала його на ліжко, попустила йому хустинку на шиї й зняла черевики. Він миттю поринув у сон.

І ось вони в Афінах! Радісна, Карен підійшла до вікна і якусь мить вовтузилася з хитромудрою засувкою. Афіни у квітні.

Весна пливе на всіх вітрилах, листя гарячково пнеться у простір. На вулицях, щоправда, вже дещо курно, але пилюка ще не дратує. Гамірно — це так, але гамір тут завжди. Вона зачинила вікно.

У ванній Карен розкуйовдила своє коротке сиве волосся і ввійшла під душ. Відразу відчула, як напруга спливає до її стіп разом із піною й навіки зникає у стічному отворі.

«Немає причин нервуватись, — повторювала вона собі подумки, — кожне тіло мусить пристосовуватися до світу, інакше не буває».

— Ми наближаємося до фінішу, — мовила вголос, стоячи нерухомо під струменем теплої води. Вона якось вперто мислила образами, — що, на її переконання, завадило їй в науковій кар’єрі, — тож побачила щось на кшталт грецького гімнасіону з характерним стартовим блоком, піднятим на канатах, і бігунів — свого чоловіка й себе саму, які незграбно біжать до фінішу, хоча щойно стартували. Потім загорнулася в пухнастий рушник і старанно змастила обличчя, шию й декольте зволожувальним кремом. Знайомий запах крему остаточно її заспокоїв, вона лягла поруч із чоловіком на застеленому ліжку й заснула, навіть цього не помітивши.

За вечерею, яку вони спожили в ресторані внизу (варений морський язик і броколі для нього та салат із фетою для неї), професор допитувався, чи вони взяли його нотатки, книжки, блокнот, аж доки серед запитань не пролунало одне, яке раніше чи пізніше мусило виринути, засвідчуючи нову ситуацію на фронтах:

— Люба, а де ми, власне, є?

Вона зреагувала спокійно, пояснивши йому все кількома простими реченнями.

— Ах, звісно, — промовив він радісно. — Все-таки я дещо неуважливий.

Вона замовила для себе пляшку рецини й роззиралася довкола. Їли тут переважно багаті туристи — американці, німці, англійці. Траплялися й такі, що, пливучи світом разом із грошовими потоками, втратили будь-які особливі прикмети. Вони були просто гарні, здорові й невимушено переходили з мови на мову.

За сусіднім столиком сиділо приємне товариство — троє чоловіків і дві жінки. Мабуть, дещо молодші від неї, приблизно п’ятдесятирічні, свіжі й рум’яні. Серед вибухів їхнього сміху (офіціант приносив їм чергові пляшки грецького вина) знайшлося би, певно, місце й для Карен. Їй спало на думку, що вона могла б залишити чоловіка, який саме невміло роздряпував виделкою бліде тіло риби, прихопити з собою рецину й легко, ніби насінина кульбаби, приземлитися біля них, щоб устигнути на останні акорди їхнього сміху й долучити до них свій матовий альт.

Ясна річ, вона цього не зробила. Натомість зібрала зі скатертини броколі, яка, збунтувавшись проти незграбності професора, демонстративно покинула його тарілку.

— О боги, — нетерпляче сказала вона й покликала офіціанта, щоб той уже подавав трав’яний чай. — Допомогти тобі?

— Я не дозволю себе годувати, — відповів професор і з подвійною силою заатакував рибу.

Вона часто сердилася на нього. Цей чоловік був від неї цілковито залежний, але поводився так, ніби все було якраз навпаки. Вона гадала собі, що чоловіки — оті найспритніші з них, — ніби керовані якимось інстинктом самозбереження, горнуться до набагато молодших від себе жінок. Роблять це якось безтямно й розпачливо, але зовсім не з тих причин, про які твердять соціобіологи. Ні, річ тут зовсім не у відтворенні, генах, заштовхуванні свого ДНК у вузенькі канали матерії, якими тече час.

Ідеться радше про передчуття, старанно замовчуване й приховуване: що вони, покинуті в тихому й нудному товаристві невблаганного часу, передчасно постаріють і деградують. Так, ніби їх було сконструйовано з думкою про короткий швидкий забіг, увертюру, пристрасний ривок, перемогу й негайне виснаження. Так, наче їх тримає при житті сам лише афект, а це — дуже нераціональна життєва стратегія, запас енергії швидко вичерпується, і доводиться жити на дебеті.

Вони познайомилися на вечірці в одного спільного знайомого, який саме завершував дворічний термін викладання в університеті. П’ятнадцять років тому. Професор приніс їй вина, і коли подавав келих, вона помітила, що його геть старомодна вовняна жилетка пореться на шві, і на професоровому стегні м’яко повіває довга темна нитка. Вона щойно приїхала, щоби зайняти місце професора, який іде на пенсію, і перейняти його студентів. Наразі умебльовує свій винайнятий будинок і оговтується після розлучення. Добре хоча б те, що в них із чоловіком не було дітей. Після п’ятнадцяти років подружнього життя він пішов до іншої. Карен уже поза сорок, вона — професор, написала кілька книг. Царина її досліджень — маловідомі стародавні культи грецьких островів. Вона — релігієзнавець.

Одружилися вони аж через кілька років після цієї зустрічі. Перша дружина професора тяжко нездужала, отримати дозвіл на розлучення було нелегко. Але навіть його діти стали на їхній бік.

Вона часто роздумувала над тим, як склалося її життя, і доходила простого висновку: чоловіки потребують жінок більше, ніж жінки чоловіків. Насправді, — думала собі Карен, — жінки взагалі могли б обійтися без чоловіків. Вони легко витримують самотність і загалом витриваліші, піклуються про здоров’я, дбають про дружні зв’язки, що ще? Вона перебирала в думках чергові переваги і