Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

не заблукав, навіть знайшов короткий шлях до залізничної станції. Залишалося пройти метрів двісті до платформи. Він пройшов половину шляху, коли задрижала земля під ногами, й переповнена електричка проїхала повз нього. Тепле повітря вдарило в груди і змусило відступити вбік. У цій електричці їхали Катя, Ігорко і Семко, а троє людей зі сну H., либонь, і далі чимчикували небесною дорогою до невідомої мети.

У лісі залишились звірі, птахи, Старший і Сіренький. Старший був старий, а Сіренький мав дев’ятнадцять років, хоч виглядав на чотирнадцять. Він усе глибше занурювався в ліжко, а коли вкривався з головою й відвертався до стіни, то здавалось, ніби хлопця там немає, лише зім’ята ковдра.

«Коби лікаря, — думав Старший, — але кілько то треба грошей, аби привезти до нас лікаря!»

Він не знав, скільки це коштуватиме грошей, але, мабуть, дуже багато. Поки вони наскладають, Сіренький вмре. Ліпше було для нього вмерти, ніж отак мучитись. Але Сіренький хотів жити, бо нарешті йому було добре, як ніколи перед тим. А тут треба вмирати…

Старший вже три дні не був у місті. В Ігорка знайшлася робота — рити яму в одного пана на дачі, а Катя мусила їздити з Семком, бо той сам би не дав собі ради. Гроші могли відібрати, а про те, що треба дати частку міліціянтам, і як дати — й мови не могло бути. Катя знала, що й до чого. У місті Старший збирав пляшки, папір, залізо. З людьми завжди можна домовитися. Мав Старший пару своїх смітників, якщо приходив на сьому ранку. А ні, то кривий Друцик ними опікувався, свій чоловік, хоч і пияк страшний. На смітнику можна часом найти порядні речі — лахи, взуття, посуд. Іншої роботи Старший не міг собі знайти, бо застарий, годився лиш на збирача. Місто — то скарб, правдивий острів скарбів. Люди стали добре жити, бо викидають у сміття таке, що аж дивно. Якось вони з Ігорком привезли цілий килим й застелили ним підлогу в кімнаті, де спить хворий Сіренький. Зразу стало тепліше. Червоний килим з узорами, видно, дорогий, хіба в одному місці пропалена діра.

Сіренький заворушився, потім принишк, відчуваючи його присутність. З кожним днем ставав усе тихіший та мовчазніший. Радості б йому трохи. Але звідки її взяти? Надворі зимно, похмуро, пізня осінь. Та й влітку, по правді сказати, ялиновий ліс не дуже веселить.

— Сірий, ти спиш?

Певно, задрімав. Вночі не спить, крутиться, встає. Позавчора впав у коридорі, чоло розбив. Прийде лікар, тільки похитає головою: не вберегли хворого.

Хай ще поспить, а він тим часом дров нарубає. Дров вистачало, але для Старшого то була розривка — вийти, помахати сокирою, провітрити легені, послухати, як звук сокири відлунює в глибині лісу.

В лісі багато сухостою. По селах усюди газ. У суботу вони троє — Старший, Ігорко і Семко, — поки Катя пере лахи, ходять за дровами, заглиблюючись усе далі й далі. Віддаляються від світу людей, серед яких так само, як серед дерев, є живі й мертві.

Хлопець чув кроки Старшого, його подих, але не хотів озиватися. Він дійсно заснув під ранок, а до вечора, коли повернуться інші пожильці, було ще дуже далеко. Як від Землі до Місяця.

Вони були на Землі, а він на Місяці зі своїм болем. Він був переконаний, що на такий великий біль потрібні ліки, що коштують великих грошей. Тоді він не буде кусати собі руки, аби не кричати вночі.

Коли надворі зацюкала сокира, Сіренький перевернувся на спину й розплющив очі. Він отримав свободу рухатися, дивитися і навіть стогнати. Там, у лівому крилі, є маленька комірка, а в ній лежить матрац. У ній Сірий нікому би не заважав. Комірка без вікон, світло не ріже очі. І так холодно, що біль замерзає. Якби ще замкнутись зі середини, але хтось повиймав усі замки з дверей.

У вагоні було тепло, і Н. почало трохи морозити. Можливо, від того, що він перейшов межу світів. Невиспаний мовчазний люд — базарні торговці, робітники, студенти — то був їхній потяг. Вони привласнили собі вагони, тамбури, дерев’яні лавки, контролерів, стоп-крани, вікна, які так само важко відчинити, як і зачинити, липкі поручні. П’ять днів на тиждень усе тут належало тим, хто їхав із сіл чи дрібних містечок, пройшовши лісом або полем два-три кілометри, бо залізничні колії оминають населені пункти, ховаючись за деревами і пагорбами. Н. потрібно було їхати майже годину, а дехто витрачав на дорогу дві-три, щоб врешті потрапити на будову, завод чи базар з отих, що, наче ракова пухлина, розростаються на околицях великих міст. Чим більше безробітних, тим більші базари, це остання станція перед неповерненням назад, повним крахом життя людини, яка навчилася робити лише щось одне, і раптом потреба в цій роботі зникла. Утім, не йому судити цих людей. Він теж не вмів нічого робити, тільки підмітати вулиці, але для нього це був форпост незалежності. У житті Н. нічого не змінилось, коли він два тижні тому звільнився з жеку і став підмітайлом на базарі, місці, де людину, яка мала кращий фах, так легко скривдити. Але не Н.

— Як справи? Що снилось? — міг би запитати його Бог, подавши руку для вітання, бо більше не було кому спитати у вагоні серед цілком незнайомих людей. І тоді в серце йому б хлюпнула блакить з білою дорогою, якою прямують безсмертні в свої холодні й чисті палаци. Який то був час доби — початок праці чи, навпаки, повернення з роботи, сонце не змогло би вказати, бо його тьмяне осіннє світло було розлите за хмарами. А стрілка годинника на цифрі 8 теж може означати ранкову або вечірню годину. У дитинстві в Н. висів над ліжком фабричний килимок з видом німецького містечка. Годинник на ратуші показував так само восьму годину, і важко було визначити, ранку чи вечора. Площу перетинала служниця з дитиною. Вона могла вести дитя до школи чи, навпаки, забирати звідти.

Однак плутатися в часі могли б лише ті, хто не належав цьому життю, не годував його своєю кров’ю, і взагалі був з іншого світу. Утім, безсмертним, що прошкували небесною дорогою, було байдуже до земних доріг. Вони перестали ними ходити вічність тому.

Напрям руху потяга і посвіжілі після сну обличчя людей вказували, що це час, коли люди їдуть на роботу, — початок дня. Поки Н. спав у ямі, наповненій листям, його внутрішній годинник теж спав і прокинувся трохи