Читати книгу - "Бавдоліно"

про ту жінку, яка дала йому життя і якій він ніколи не виказував справжньої ніжності, крім того різдвяного вечора багато років тому, коли котилася вівця (хай йому грець, казав він собі, минуло вже з п'ятнадцять зим, Господи, а може, й вісімнадцять). Коли він приїхав, матір уже поховали, а Ґальявдо перебрався з міста у свою стару хату у Фраскеті.

Він лежав без сил, втомлено проганяючи рукою мух з обличчя, а коло нього стояв дерев'яний кухоль, повний вина.

— Бавдоліно, — відразу сказав він, — по десять разів на день я сердився на ту бідну жінку, накликаючи на неї всі блискавки небес. А тепер, коли небеса справді блискавкою поцілили в неї, я вже не знаю, що мені робити. Нічого не можу тут знайти, бо лад наводила тут вона. Не можу навіть знайти вил до гною, і в стайні коло тварин більше кізяків, ніж сіна. Тому-то вирішив умерти й я, бо так буде, мабуть, ліпше.

Заперечення сина нічого не дали.

— Бавдоліно, ти знаєш, що в наших краях люди вперті, і коли ми вб'ємо собі щось в голову, нема способу примусити нас передумати. Я не гультіпака, як ти: нині тут, а завтра там — гарне життя у вас, панове! Увесь цей люд тільки й думає, як спровадити на той світ інших, а коли такому сказати, що він мусить умерти, то він тут же і в штани наробить. Я ж жив праведно, навіть мухи не зобидив, поруч з тією святою жінкою, а тепер, коли я вирішив умерти, то й помру. Дай мені вволити мою волю і відійти, і так я утішуся, бо тепер мені чим далі, то гірше.

Раз у раз він ковтав трохи вина, тоді западав у сон, а тоді розплющував очі й питав:

— Я помер?

— Ні, батьку мій, — відказував Бавдоліно, — на щастя, ти ще живий.

— О горе мені, — казав той, — зачекай ще день, а завтра я умру, не бійся.

Він нізащо не хотів навіть торкнутися їжі.

Бавдоліно гладив його по чолі й проганяв мух, а тоді, не знаючи, як потішити свого вмирущого батька, і прагнучи довести йому, що син його зовсім не ледащо, яким той його завжди вважав, розповів йому про побожну затію, до якої він готувався вже бозна-відколи, і про те, як він хотів знайти царство Пресвітера Йоана.

— Якби ти знав, — оповідав Бавдоліно, — які дивовижні місця мені відкриються. Є одна місцина, де мешкає небачений птах, Фенікс, — він живе і літає п'ятсот років. Коли п'ятсот років минають, жерці готують вівтар, посипаючи його прянощами і сіркою, тоді птах той прилітає, спалює себе і обертається на попіл. Назавтра між попелом знаходять хробака, наступного дня з нього зароджується птах, а на третій день птах той відлітає. Він не більший від орла, на голові має чубчик з пір'я, немов павич, шия його золотистого кольору, дзьоб небесного, крила пурпурового, а хвіст різнобарвний, жовто-зелено-червоний. І так Фенікс той не вмирає ніколи.

— Нісенітниці, — казав Ґальявдо. — Мені було б досить, якби ти воскресив мені Розіну, бідолашну худібку, яку ви мені занапастили, напхавши всім тим зерном, пощо мені той твій Хвенікс.

— Як вернусь, привезу тобі манни, яку можна знайти на горах країни Йова. Вона біла і ніжна на смак, бо робиться з роси, яка падає з неба на траву і там згущується. Вона очищає кров, проганяє тугу.

— Дідька лисого очищає. Усе це годиться хіба що для тих паскудних людяк, що при дворі жеруть бекасів і марципани.

— Може, з'їси хоча б шматочок хліба?

— Мені ніколи, завтра вранці я мушу вмерти.

Наступного ранку Бавдоліно розповів йому, що збирається піднести імператорові в дар Ґрадаль, чашу, з якої пив Наш Господь.

— А-а, справді? Як же вона виглядає?

— З чистого золота, личкована ляпіс-лазур'ю.

— А ти таки дуринда! Господь Наш був сином теслі і жив серед ще більших бідаків, ніж сам; ціле життя носив ту саму одежу, так казав нам священик в церкві, й одежа та не мала швів, щоб не розлізлася до того, як йому сповниться тридцять три роки, а ти мені тут брешеш, що він випивав із золотої чаші з ляпілязуром. Побрехеньки мені розказуєш. Добре, якщо він мав хоч такий кухоль, як оцей — може, батько витесав йому з якогось цурпалка, як я, а річ це така тривка, що дай Боже, навіть молотком не розіб'єш, ага, як вже зайшла мова про нього, налий мені ще трохи тієї крові Ісуса Христа, бо то єдине помагає мені померти спокійно.

Хай йому чорт, казав собі Бавдоліно. Правду каже цей бідолашний старий. Градаль, мабуть, був таким кухлем, як оцей. Простим і убогим, як сам Господь. Тому він, певно, десь тут, на виду, але ніхто його ніколи не розпізнав, бо весь час шукали щось, що блищить.

Але в ті хвилини Бавдоліно не хотів занадто сушити собі голову Ґрадалем. Він не бажав, щоб батько його помер, але розумів, що вволить його волю, якщо дасть йому померти. Через кілька днів старий Ґальявдо скорчився, мов висохлий жолудь, і ледве дихав, відмовляючись уже навіть від вина.

— Батьку мій, — казав Бавдоліно, — якщо справді хочеш померти, примирись з Господом, і вступиш у Рай, схожий на палац Пресвітера Йоана. Господь Бог возсідатиме на пишному престолі, що на верхівці вежі, а на оперті його трону будуть два золоті навершя, а в кожному з них — два великі карбункули, які сяють цілу ніч. Поруччя трону будуть смарагдові. Сім приступок, які ведуть до трону, будуть з оніксу, кришталю, яспису, аметисту, сардоніксу, сердоліку й хризоліту. Навколо височітимуть колони з чистого золота. А над престолом літатимуть янголи, співаючи солодких пісень…

— А ще будуть там чорти, які накопають мене геть звідти, бо такого, як я, що смердить кізяками, ніхто не потерпить в такому місці. Помовч-но…

Тут раптом він широко розплющив очі й спробував підвестися в ліжку, а Бавдоліно підтримував його.

— О Господи, я вже, певно, й справді вмираю, бо бачу Рай. Який він чудовий…

— Що ти бачиш, батьку мій? — схлипував Бавдоліно.

— Це немов наш хлів, але чистенький, і там є Розіна… І свята твоя мати, чекай-но, потворо стара, тепер ти скажеш мені нарешті, куди поділа вила до гною…

Ґальявдо відригнув, випустив кухоль з рук і застиг, вдивляючись широко розплющеними очима у свій небесний хлів.

Бавдоліно ніжно провів рукою йому по обличчі, закриваючи очі, бо тепер батько міг бачити те, що бачив, навіть із заплющеними очима,