Читати книгу - "Вода, павутина"

Катарина довго його цілувала, але не плакала. Розкрила сумку, вийняла Давидового мобільного телефона. Вона вже звикла абсолютно узвичаєно до нього звертатися і показала йому мобільного.

— Ірма його знайшла, але якщо тобі більше не подобається, то як тільки ти встанеш, ми купимо новий. Я без тебе не буду купувати, щоб не купити не такий. Добре?

Тоді замовкла, увімкнула телефон і переглянула номери, на які було здійснено дзвінки. Вийняла свого телефона, знайшла номер Відошича і надіслала йому повідомлення.

Потім присвятила час Давидові.

Розповіла йому, що тітка Іта сьогодні виходить заміж, що всі передають йому вітання і шлють поцілунки, що вона сьогодні більше не зможе прийти, але зате завтра вранці буде біля нього відразу, відразу, як тільки закінчиться обхід. Замовкла і згадала, що зазвичай в цей час приходив інспектор Відошич. А от сьогодні його нема. Субота, завтра вже день Всіх святих, потім поминальний день. Не побачить його до вівторка. Якщо й у вівторок він прийде…

Двері відчинилися, вона повернула голову, і Борис Горак побачив, як її обличчя згасло. Вона саме виходила.

— Слухай, я нині більше не зможу прийти, в Іти весілля, можеш трохи довше лишитися в Давида?

— Так, залишусь довше в Давида, маю потребу залишитися наодинці зі своєю дитиною.

Катарина не попрощалася з ним, коли йшла.

Борис зняв куртку і сів біля ліжка. Гладив йому руку, пильнуючи, щоб не торкнутися якоїсь голки. Мовчав. Тоді почав з «котику татів», потім сказав йому ще якісь таємничі слова на зразок: «Не віддасть тебе твій татусь-дракусь».

Щось згадав, поглянув на поличку біля Давидового ліжка, відчинив шафку і помітив книгу з казками, яку Катарина залишила, щоб була під рукою.

Узяв книгу і понюхав.

Вона пахла розтріпаними сторінками, які увібрали давній запах Давидових пальців, коли він уже сам вертів книгою й обирав казки, які хотів, щоб йому читали. На них були залишки шоколаду, які пахли брудними Давидовими пальцями ще з часу, коли він ходив у садочок. Були й якісь малюнки автомобілів і кілька Давидових підписів з оберненим великим Д. Горак вдихнув і врешті заплакав. Швидко встав, відвернувся від ліжка дитини. «Заспокойся, він не бачить тебе, не чує тебе, заспокойся». Заспокоївся і повернувся до Давида. Якийсь час дивився на нього, тоді пішов до куртки, вийняв окуляри, вернувся до стільця, сів, натягнув окуляри, перегорнув сторінку і почав уголос читати:

Казка про малого дракона, дивакувату рибку

Колись давно-давно, в старі-прастарі часи, коли на землі жили дракони і чарівники, в одній печері поблизу далекого королівства на світ народився дивний дракончик. Його батьками були могутні і страшні дракони, які літали і заввиграшки вивергали вогонь, а оскільки це була їхня перша дитина, дуже зраділи своєму драконенятку. Обоє сподівалися, що маленький дракончик скоро виросте у страшного-престрашного дракона. Насправді було зовсім природнім те, що він був мацюпеньким, коли народився, всі народжуються маленькими, але невдовзі після його народження батьки все ж дуже занепокоїлися. Чому? В той час, коли дракончик побачив світ, інші дракони теж отримали поповнення у своїх сім'ях, але всі новонароджені драконячі дітки, які спершу також були дрібнесенькими, швидко розвивалися і росли. Час ішов, і всі-всі без винятку дитинчата відростили собі гарненькі животики, хвостики з жорсткими колючками, сильні крила і симпатичні ніздрі, з яких вже найбільш дозрілі вивергали лютий вогонь. Всі, абсолютно всі, крім нашого маленького дракончика. Лише він ні на йоту не змужнів. Коли його однолітки вже чудово літали навіть у грозову негоду, маленьке драконеня залишалося дрібненьким, яким і було: ніздрі, щоправда, трохи виросли, але вогонь не вивергали, хвіст, щоправда, трішки підріс, але не мав таких лютих колючок, а що ще прикріше, замість того, щоб пнутися вгору, драконеня гнулося до живота. Але найгіршим було те, що на місці драконівських крил виросло лише одне крильце на спині, якраз посередині, а ніжки… гм, майже ніякі. Одним словом, бідолашний, нікчемний дракончик. Замість того, щоб полетіти зі своїми однолітками і спалити бодай один сільський маєток, батьки мусили носити його на своїх плечах або возити у драконячому возику, що було ще більшою ганьбою. І доки вони отак літали з ним на спині чи возили його на прогулянку, замість мрій про вогонь і ватру, дракончик розглядав тваринок, які бігали полями і лісочками, дивився на риб, які борсалися у прозорих річках.

— О, який гарний цей коник, о, як прекрасно плаває та рибка! — викрикував він, коли вони летіли над пустотливими кониками і чистими ріками.

Не вгавав:

— Який гарний цей коник, як прекрасно плаває та риба!

Даремно йому матуся-дракуся казала, що дракони не люблять води, бо вона їм може погасити вогонь в ніздрях, і що швидкість коника ніщо порівняно із швидким драконівським польотом. Даремно, бо дракончик і далі з любов'ю і, мусимо визнати, деякою заздрістю спостерігав за кониками і рибками.

Батьки занепокоїлись: матуся-дракуся стурбовано пустила одну величезну драконячу сльозу, яка спричинила таку повінь, що у найближчому палаці у всіх принцес намокли туфельки і сукенки, а татусь-дракусь важко і заклопотано зітхнув, від чого знесло дах із сусіднього палацу, тому й сам король мусив весь тиждень спати під чистим небом зі смішним нічним ковпаком на голові.

А той король, який мусив весь тиждень спати під чистим небом, до того ж зі смішним нічним ковпаком на голові, був мисливим і розумним королем, який розумів, що треба щось негайно робити, бо