Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

бурмотів він сам до себе, його сердило те, що приїзд цих гостей піднімав у його душі нерозв'язане, повсякчас заглушуване питання, — питання, щодо якого старий князь завжди сам себе обманював. Питання полягало в тому, чи наважиться він будь-коли розстатися з княжною Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався ставити собі це запитання, знаючи наперед, що він відповів би по справедливості, а справедливість суперечила більше ніж почуттю, суперечила всій можливості його життя. Життя без княжни Марії князеві Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, було немислиме. «І нащо їй виходити заміж? — думав він. — Напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (кращого чоловіка тепер, здається, трудно знайти), а хіба вона задоволена із своєї долі? І хто її візьме з любові? Погана, незграбна. Візьмуть за зв'язки, за багатство. І хіба не живуть дівками? Ще щасливіше!» Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим весь час відкладуване питання вимагало негайного розв'язання. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром посватати його з княжною і, певно, сьогодні або завтра зажадає прямої відповіді. Ім'я, становище у вищому світі пристойне. «Що ж, я не від того, — казав сам собі князь, — але хай він буде вартий її. Оце ось ми й подивимося».

— Оце ось ми й подивимося, — промовив він уголос. — Оце ось ми й подивимось.

І він, як завжди, бадьорими кроками увійшов до вітальні, швидко оглянув очима всіх, помітив і переміну плаття маленької княгині, і стрічечку Bourienne, і потворну зачіску княжни Марії, і усмішки Bourienne та Анатоля, і самотність своєї княжни у загальній розмові. «Вбралася, як дурка! — подумав він, злісно глянувши на дочку. — Сорому нема! А він її і знати не хоче!»

Він підійшов до князя Василя.

— Ну, здрастуй, здрастуй; радий бачити.

— Для милого друга сім верст не круг, — заговорив князь Василь, як завжди, швидко, самовпевнено й фамільярно. — Ось мій другий, прошу не обминати своєю ласкою.

Князь Микола Андрійович оглянув Анатоля.

— Бравий хлопець, бравий! — сказав він, — ну, ходи поцілуй, — і він підставив йому щоку.

Анатоль поцілував старого й зацікавлено і цілком спокійно дивився на нього, чекаючи, коли він вчинить, як обіцяв батько, дивацьке.

Князь Микола Андрійович сів на своє звичне місце в куток дивана, підсунув до себе крісло для князя Василя, показав на нього і став розпитувати про політичні справи й новини. Він слухав неначе уважно розповідь князя Василя, але раз у раз поглядав на княжну Марію.

— То вже з Потсдама пишуть? — повторив він останні слова князя Василя і раптом, вставши, підійшов до дочки.

— Це ти для гостей так убралася, га? — сказав він. — Гарна, дуже гарна. Ти при гостях причесана по-новому, а я при гостях кажу тобі, що надалі не, смій ти переодягатися без мого дозволу.

— Це я, mon père[348], винна, — червоніючи, заступилася маленька княгиня.

— Вам повна воля, — сказав князь Микола Андрійович, розшаркуючись перед невісткою, — а їй потворити себе нема чого — і так погана.

І він знову сів на місце, не звертаючи більш уваги на доведену до сліз дочку.

— Навпаки, ця зачіска дуже до лиця княжні, — сказав князь Василь.

— Ну, батечку, молодий князю, як його звуть? — сказав князь Микола Андрійович, звертаючись до Анатоля, — ходи сюди, поговоримо, познайомимось.

«Ось коли починається потіха», — подумав Анатоль і з усмішкою підсів до старого князя.

— Ну, ось що: ви, любий мій, кажуть, за кордоном виховувались. Не так, як нас із твоїм батьком дяк грамоти навчав. Скажіть мені, мій голубе, ви тепер служите в кінній гвардії? — спитав старий, зблизька і пильно дивлячись на Анатоля.

— Ні, я перейшов до армії, — відповів Анатоль, ледве стримуючись од сміху.

— А! добре діло. Що ж, хочете, голубе мій, послужити цареві й вітчизні? Час воєнний. Такому бравому хлопцеві служити треба, служити треба. Що ж, у фронті?

— Ні, князю. Полк наш виступив. А я лічуся… При чому я лічуся, татку? — звернувся Анатоль зі сміхом до батька.

— Гарно служить, гарно. При чому я лічуся! Ха-ха-ха! — засміявся князь Микола Андрійович.

І Анатоль засміявся ще голосніше. Раптом князь Микола Андрійович насупився.

— Ну, йди, — сказав він до Анатоля.

Анатоль з усмішкою підійшов знову до дам.

— Адже ти їх там за кордоном виховував, князю Василю? Га? — звернувся старий князь до князя Василя.

— Я робив, що міг; і я вам скажу, що тамтешнє виховання значно краще за наше.

— Так, нині все інше, все по-новому. Молодець хлопець! молодець! Ну, ходім до мене.

Він узяв князя Василя під руку й повів до кабінету.

Князь Василь, залишившись сам-на-сам з князем, відразу ж повідомив його про своє бажання і надії.

— Що ж ти думаєш, — сердито сказав старий князь, — що я її держу, не можу розстатися? Заберуть собі в голову! — промовив він сердито. — Про мене хоч завтра! Тільки скажу тобі, що я свого зятя знати хочу краще. Ти знаєш мої правила: все відкрито! Я завтра при тобі спитаю: хоче вона, тоді хай він поживе. Хай поживе, я подивлюсь. — Князь фиркнув. — Хай виходить, мені однаково, — закричав він тим різким голосом, яким він кричав при прощанні з сином.

— Я вам прямо скажу, — сказав князь Василь тоном хитрої людини, яка переконалася, що не потрібно хитрувати перед проникливістю співрозмовника. — Ви ж наскрізь людей бачите. Анатоль не геній, але чесний добрий хлопець, прекрасний син і рідний.

— Ну, ну, гаразд, побачимо.

Як воно завади буває в самотніх жінок, які довго прожили без чоловічого товариства, тільки з'явився Анатоль, усі три жінки в домі князя Миколи Андрійовича однаково відчули, що життя їх було не життям до цього часу. Сила мислення, почування, спостерігання вмить подесятерилася в усіх них, і наче їх життя, що досі точилося в пітьмі, раптом осяялось новим, значущим сяйвом.

Княжна Марія зовсім не думала й не пам'ятала про своє обличчя і зачіску. Красиве, одверте обличчя мужчини, який, можливо, буде її чоловіком, заполонювало всю її увагу. Він здавався їй добрим, хоробрим, рішучим, мужнім і великодушним. Вона була певна цього. Тисячі мрій про майбутнє родинне життя безперестанку виникали в її уяві. Вона відгонила і намагалася приховати їх.

«Але чи не занадто я холодна з ним? — думала княжна Марія. — Я намагаюся стримувати себе, бо в глибині душі почуваю себе до нього вже занадто близькою; але ж він не знає всього того, що я про нього думаю, і в нього може скластися враження, що він мені неприємний».

І княжна