Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Синдбад-Мореплавець».

Дівчина радісно скрикнула, звела очі й почала шукати чоловіка, що приніс їй записку, щоб розпитати його, та він зник.

Вона заходилася перечитувати листа і побачила приписку. Прочитала: «Необхідно, щоб ви виконали це доручення особисто і самі; якщо ви прийдете з кимось або якщо хтось прийде замість вас, доглядач скаже, що він не розуміє, про що мова».

Та приписка відразу ж немовби вилляла на неї відро холодної води. Чи не загрожує їй лихо якесь? Чи не чигає на неї пастка? Вона була така цнотлива, що не знала, якої небезпеки може зазнати дівчина її віку; та не треба знати небезпеки, щоб її боятися: навпаки, саме недовідома небезпека викликає найдужчий страх.

Жюлі вагалася й урешті вирішила порадитися.

І з якоїсь незрозумілої спонуки пішла шукати допомоги не до матінки з братом, а до Емманюеля.

Вона спустилася вниз, розповіла йому, що сталося того дня, коли до її батька прийшов посланець банкової компанії «Томсон і Френч», розповіла йому про сцену на сходах, про ту обіцянку, що дала йому, і показала листа.

— Ви повинні піти туди, — відказав Емманюель.

— Піти? — прошепотіла Жюлі.

— Так, я вас проведу.

— Таж ви читали, що я маю бути сама?

— Ви й будете самі, — відказав Емманюель, — я зачекаю вас на розі Музейної вулиці; якщо ж ви затримаєтеся надовго, я піду слідом за вами, і нехай начувається той, на кого ви мені поскаржитеся!

— То ви гадаєте, Емманюелю, — нерішуче сказала дівчина, — що я повинна послухатися цього запрошення?

— Авжеж. Адже посланець сказав вам, що йдеться про порятунок вашого батька?

— Порятунок, але від чого, Емманюелю? Що йому загрожує? — запитала Жюлі.

Емманюель вагався, але бажання зміцнити рішучість Жюлі взяло гору.

— Сьогодні п’яте вересня, — сказав він.

— Так.

— Сьогодні об одинадцятій годині ваш батько має заплатити біля трьохсот тисяч франків.

— Так, ми це знаємо.

— А в касі у нього нема і п’ятнадцяти тисяч, — сказав Емманюель.

— І що ж тепер?

— Якщо сьогодні об одинадцятій годині ваш батько не знайде нікого, хто прийде йому на допомогу, то опівдні він повинен оголосити себе банкрутом.

— То ходімо, ходімо хутчій! — схвильовано вигукнула Жюлі, тягнучи за собою Емманюеля.

Тим часом пані Моррель усе розповіла синові.

Максимільян знав, що внаслідок лих, які одне за одним спіткали його батька, у способі життя його родини сталися значні зміни, та не знав, що справи дійшли до такого відчайдушного становища.

Несподіваний удар, здавалося, приголомшив його.

Потім він раптом вибіг із кімнати, побрався східцями, сподіваючись знайти батька в кабінеті, і почав стукати у двері.

Тієї хвилини відчинилися двері знизу, він обернувся і побачив батька. Замість того, щоб просто піднятися до кабінету, пан Моррель пішов спершу до своєї кімнати і лише тепер із неї виходив.

Пан Моррель, угледівши сина, скрикнув від подиву; він не знав про його приїзд. Він завмер на місці, притискаючи ліктем якийсь предмет, захований під сурдутом.

Максимільян швидко спустився східцями і кинувся на шию до батька, аж відступив, упираючись правою рукою в його груди.

 — Батьку, — сказав він, пополотнівши мов стіна, — нащо у вас під сурдутом пістолі?

— Цього я й боявся... — прошепотів Моррель.

— Заради Бога, тату! — вигукнув Максимільян. — Що означає ця зброя?

— Максимільяне, — відказав Моррель, пильно дивлячись на сина, — ти чоловік і людина честі; ходімо до мене, я все тобі поясню.

І Моррель твердою ходою піднявся в кабінет; Максимільян, заточуючись, ішов за ним.

Моррель відімкнув двері, пропустив сина вперед і замкнув за ним двері; потім пройшов до вітальні, підійшов до письмового столу, поклав на край пістолі й показав синові на розгорнутий реєстр.

Реєстр давав достеменну картину становища справ.

За півгодини Моррель мав заплатити двісті вісімдесят сім тисяч п’ятсот франків.

У касі було лише п’ятнадцять тисяч двісті п’ятдесят сім франків.

— Читай! — звелів Моррель.

Максимільян прочитав і приголомшено завмер.

Батько і слова не казав — що ж міг він додати до невблаганного вироку чисел?

— І ви, батьку, зробили все можливе, — озвався нарешті Максимільян, — щоб відвернути крах?

— Усе, — відказав Моррель.

— Ви не чекаєте жодних надходжень?

— Жодних.

— Усі засоби вичерпані?

— Усі.

— І за півгодини, — похмуро провадив Максимільян, — наше ім’я буде вкрите ганьбою!

— Кров змиє безчестя, — відказав Моррель.

— Правда ваша, батьку, я вас розумію.

Він простягнув руку до пістолів.

— Один для вас, другий для мене, — сказав він. — Дякую.

Моррель перепинив його.

— А мати?.. А сестра?.. Хто буде їх глядіти?

Максимільян здригнувся.

— Батьку! — вигукнув він. — Невже ви хочете, щоб я жив?

— Так, хочу, — відказав Моррель, — тому що це твій обов’язок. Максимільяне, у тебе твердий і сильний характер, ти чоловік неабиякого розуму; я не змушую тебе, не наказую тобі, тільки кажу: «Обдумай становище, буцім ти стороння людина, і вирішуй сам».

Максимільян замислився; потім в очах його сяйнула шляхетна рішучість, та при цьому він поволі й зі смутком зняв із себе погони.

— Добре, — сказав він, подаючи руку Моррелеві, — ідіть з Богом, батьку. Я буду жити.

Моррель хотів упасти синові до ніг, та Максимільян обняв його, і два шляхетні серця стали битися разом.

— Ти ж знаєш, що я не винен?

Максимільян усміхнувся.

— Я знаю, батьку, що ви — найчесніша людина.

— Добре, тоді ми все сказали один одному, іди тепер до матері й сестри.

— Батьку, — сказав юнак, опустившись навколішки, — благословіть мене.

Моррель узяв сина обома руками за голову, поцілував його і сказав:

— Благословляю тебе моїм іменем та іменем трьох поколінь бездоганних людей, тож слухай, що промовляють вони до тебе моїми вустами: доля може повернути те, що сплюндрувало лихо. Побачивши, якою смертю я загинув, найчерствіші люди пожаліють тебе; може, тобі дадуть відстрочення, у якому відмовили б мені, то зроби все, щоб знову не пролунало ганебне слово, візьмися до діла, працюй, борися мужньо і палко, живіть якомога скромніше, щоб день крізь день маєток тих, кому я винен, ріс і примножувався під твоєю орудою. Пам’ятай, який буде чудовий день, великий, урочий день, коли честь моя буде відновлена, коли в цьому ж таки кабінеті ти зможеш сказати: «Батько мій помер, тому що не в змозі був учинити те, що сьогодні зробив я, та він помер спокійно, бо знав, що я це зроб­лю».

— Ох, батьку, — вигукнув Максимільян, — якби ж ви могли з нами лишитися!

— Якщо я залишуся, усе буде інакше. Якщо я залишуся, співчуття обернеться недовірою, жалість — переслідуваннями, якщо я залишуся, я буду людиною, що порушила своє слово, не виконала своїх зобов’язань, одне слово, буду просто неоплатним боржником. Якщо ж я помру, Максимільяне, подумай про це, тіло моє буде тілом нещасної, зате чесної людини. Я  живий, і найліпші друзі будуть уникати мого дому, мертвий, і весь Марсель зі