read-books.club » Сучасна проза » Все те незриме світло 📚 - Українською

Читати книгу - "Все те незриме світло"

101
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все те незриме світло" автора Ентоні Дорр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 104
Перейти на сторінку:
в один будинок за іншим, як той самий хижий нічний кошмар повторювався знов і знов.

Він знімає навушники, проходить повз Фолькгаймера, відчиняє задні двері. Фолькгаймер розплющує одне око — величезне, золотаве, як у лева.

— Nichts? — питає він.

Вернер зводить очі на кам’яні будинки, що стоять стіною до стіни, високі й байдужі, з вологими фасадами й темними вікнами. Ніде ні вогника, ні антен. Дощ падає так м’яко, майже безгучно, але у Вернерових вухах аж гуркоче.

Вернер обертається.

— Nichts, — відповідає. — Нічого.

Антена

Австрійський лейтенант протиповітряної оборони селить у «Бджолиному готелі» підрозділ із восьми осіб. Доки кухар підігріває вівсяну кашу й бекон на готельній кухні, інші семеро молотами розбивають перегородки на четвертому поверсі. Фолькгаймер жує повільно, час від часу уважно поглядаючи на Вернера.

«Наступна передача в четвер о двадцять третій годині».

Вернер почув голос, який усі старалися розчути, і що він зробив? Збрехав. Зрадив своїх. Скільки людей можуть бути в небезпеці через його вчинок? І все одно, коли він згадує той голос, коли згадує ту мелодію, що крутилися у його голові, він тремтить від втіхи.

Половина північної Франції охоплена вогнем. Узбережжя поглинає солдатів — американців, канадців, британців, німців, росіян, — по всій Нормандії важкі бомбардувальники перетворюють провінційні містечка на пил. Але тут, у Сен-Мало, колосняк росте високий і синій; німецькі моряки й досі працюють бурами в порту; стрільці й досі складають амуніцію в тунелі під фортом Ла Сіте.

Австрійці з «Бджолиного готелю» краном опускають гармату «Вісім-вісім» на бастіон на мурі, ставлять її на хрестовину й накривають камуфляжним брезентом. Фолькгаймерова команда працює дві ночі поспіль, і Вернерова пам’ять починає з ним бавитися.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна».

«Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, вибудовувати для нас повний світла світ?»

Якщо француз користується тим самим передавачем, сигнал якого досягав аж до Цольферайна, то антена мусить бути довгою. Інакше йому довелося б користуватися кількома сотнями метрів дроту. Хоч так, хоч сяк, а його антена дуже велика й має бути видна.

На третю ніч після того, як почув ту радіопередачу, у четвер, Вернер стоїть у шестикутній ванній під бджолиною маткою. Коли відчинено віконниці, ліворуч йому видно ряди шиферних дахів. Буревісники ковзають по мурах; шпиль окутує стовп туману.

Щоразу, як Вернер розглядає старе місто, вражають його саме димарі. Вони велетенські, вишикувані в ряди по двадцять чи тридцять на кожен квартал. Навіть у Берліні немає таких димарів.

Певна річ, француз користується димарем.

Він поспіхом перебігає через вестибюль і йде на рю дес Форжер, а тоді на рю де Дінан. Вдивляється у віконниці, у ряди риштаків, шукає кабелі, прикриті цеглою, будь-що, що може виказати передавач. Він ходить вулицями туди-сюди, аж доки в нього починає боліти шия. Його не було надто довго. Йому вичитають за це. Фолькгаймер уже відчуває, що щось негаразд. Але тоді, точно о 23.00, Вернер її бачить, навіть не за квартал від того місця, де вони зупинили «Опель», — антену, що піднімається вздовж димаря. Не набагато товщу за мітлу.

Вона піднімається десь на дванадцять метрів, а тоді, немов від чарів, розгортається літерою «Т».

Високий будинок на березі моря. Винятково хороше місце для радіопередавача. З вулиці антена майже непомітна. Він чує Ютин голос: «Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром із ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг». Будинок високий і вузький, на фасаді — одинадцять вікон. На стінах плями оранжевого лишайнику, знизу обліплений мохом. Номер чотири по рю Воборель.

«Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки».

Він швидко йде назад до готелю, опустивши голову й тримаючи руки в кишенях.

Великий Клод

Парфумер Клод — м’який, пухкенький і страшенно гоноровий. Доки він говорить, фон Румпелеві заледве вдається тримати себе в руках; від суміші стількох запахів у магазині в нього паморочиться в голові. За останні кілька тижнів Райнгольдові довелося про людські очі кілька разів з’їздити у десяток різних заміських маєтків уздовж узбережжя Бретані, уламуватись у літні будинки, начебто полюючи на картини й скульптури, які або не існують, або не цікавлять його. Тільки щоб виправдати своє перебування тут.

«Так, так, — каже парфумер, його погляд ковзає по фон Румпелевих нашивках, — кілька років тому він допоміг владі арештувати зайду, який вимірював будинки. Він чинив тільки те, що вважав правильним».

— А де він жив ці кілька місяців, той мосьє Леблан?

Парфумер жмуриться, роздумуючи. Його блакитні очі світяться одним: «Я хочу. Дай мені». «Усі ці жадібні створіння, — думає фон Румпель, — усі чогось прагнуть. Але це він тут хижак. Треба лише бути терплячим. Невтомним. Усувати перешкоди одну за одною».

Коли він обертається до виходу, парфумерова самовпевненість дає тріщину.

— Стривайте, стривайте.

Фон Румпель тримає одну руку на ручці дверей.

— Де жив мосьє Леблан?

— Зі своїм дядьком. Нікчемним чоловіком. Кажуть, що він хворий на всю голову.

— Де?

— А он там, — вказує він. — У будинку номер чотири.

Boulangerie

Минає цілий день, перш ніж Вернер знаходить годину, щоб повернутися. Дерев’яні двері із залізною ґраткою. Віконні рами, помальовані синім. Уранішній туман такий густий, що він не бачить даху. Він будує повітряні замки: француз його запросить. Вони питимуть каву, обговорюватимуть його давні радіопередачі. Може, вони дослідять якусь важливу емпіричну проблему, що непокоїла його роками. Може, він покаже Вернерові передавач.

Це сміховинно. Якщо Вернер подзвонить, старий подумає, що його прийшли арештувати за тероризм. Що його можуть застрелити просто на місці. Сама лише антена на димарі — уже достатній доказ.

Вернер міг би загупати у двері, відвести старого геть. Стати героєм.

Світло починає розсіювати імлу. Десь хтось відчиняє двері й знову їх зачиняє. Вернер згадує, як Юта збуджено писала листи й нашкрябувала «У Францію, професорові» на конвертах, і вкидала їх у скриньку на площі. Уявляючи, що її голос заговорить до нього, як заговорив до неї він. Один шанс із десяти мільйонів.

Усю ніч він подумки тренується казати французькою: «Avant la guerre. Je vous ai entendu à la radio».[60] Він не зніматиме гвинтівку з плеча, руки триматиме вздовж тіла, здаватиметься маленьким, скромним, зовсім не загрозливим. Старий буде вражений, але впорається зі своїм страхом. Він вислухає. Але коли Вернер стоїть у кінці рю Воборель, у тумані, що повільно розсіюється, повторюючи свої слова, двері будинку номер чотири відчиняються, і на сходах з’являється не видатний літній науковець, а дівчина. Струнка, вродлива дівчина з рудуватим волоссям і всипаним веснянками лицем, в окулярах і сірій сукні, з наплічником, закинутим на одне плече. Вона звертає ліворуч, ідучи просто до нього,

1 ... 80 81 82 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все те незриме світло"