Читати книгу - "Танець недоумка"

— Він не єдиний вирішує, — сказав я Ірмі, — є ще й офіцер контролю! І саме вона представляє командування Корпусу, не комендант. Тобто за всі ці обіцянки мінімальних ризиків вона теж відповідає!

Ірма хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.

— А наша безпека взагалі безпосередній її обов’язок! Зрештою, вона жінка і…

— Її заарештували! — не витримала Ірма.

Я замовк на півслові, наче захлинувся.

— Сьогодні вранці, — пояснила вона, — за наказом коменданта. Ми хакнули систему від її імені, пам’ятаєш?

З млосним відчуттям я відшукав вікна комендантового кабінету. Світяться.

— Він вже все тобі сказав, — зауважила Ірма, перехопивши мій погляд.

Але я не відповів. Просто повернувся й, зціпивши зуби, пошкутильгав до входу в штаб.

Комендант сидів навпроти, за великим спорожнілим столом. Коробка, куди напередодні евакуації були складені генеральські речі, стояла біля його ніг.

— А якщо арсенал знайдеться? — обережно запитав я, аби не виказати себе передчасно. — Ви ж шукаєте його. Може, заради нього варто трохи відкласти відліт? На кілька днів і…

— Якби ж я знав, що там! — перебив генерал. — І ніхто не знає! І не факт, що та зброя ефективна проти пазуристих виродків! Може, це глибинні бомби — як ті, що ними бомбили нори павуків на Проксимі. А таке нам — що мертвому припарка! Я взагалі не уявляю, чим воювати проти блощиць, які вирубали нам електрику! Ніде такого не було! Заряджати батареї — нема де! Резервна мережа — не справляється! У мене два транспортери на ходу! Два!!! У половини хлопців гвинтівки на нулі, і до розеток — черги! Ми розгорнули всі сонячні батареї, які знайшли, але погода, як бачиш, не балує. Ці жуки, чи хто вони там, можуть напасти будь-якої миті, а ми тут — голі! І за такої ситуації ти пропонуєш відкласти відліт. Так я б прискорив його, якби міг!

Він чекав моєї реакції, але я й далі мовчав.

— Ти мене чуєш?

Я мовчав. Думав, чи сказати йому про арсенал. Якби знав, що це допоможе — я б залюбки так і зробив. Власне, для того я зараз й прийшов. Начхати на трибунал і все інше — аби тільки її знайшли. Та якщо там і справді якийсь непотріб, я просто сяду за ґрати, і моя Ельза втратить останній шанс…

— І найголовніше, — продовжив комендант. — Ти відмовляєшся вірити в загибель доньки й дружини, — (я мимоволі сіпнувся на слові «загибель»), — і я б теж не вірив на твоєму місці. Але те, що ти не віриш, не значить, що вони живі. Розумієш мене?

«Пішов ти, — сказав я подумки. — Ти ж мене не розумієш».

— Адже тут не лише солдати, Гілю, — він намагався зазирнути мені в очі, але я втупився в підлогу. — Не забувай, скільки з нами інших дітей.

— Можна запитання, сер? — процідив я крізь зуби, наголошено офіційно.

— Авжеж.

— У вас є серце?

Я вклав у цю фразу стільки зухвальства й образи, скільки зміг. Він гмикнув і опустив очі. Мені здається, я завдав йому болю.

— Якщо тобі цікаво, синку, — сумно мовив він, — п’ятнадцять років тому після поранення мені замінили серце на кардіопротез. Але повір старому солдатові… Я б особисто пішов туди з тобою й ризикнув усім заради твоєї сім’ї. Якби мав право так зробити. І якби в тому був щонайменший сенс. Але сенсу немає — це звичайнісіньке самогубство. Я не піду на нього, синку. Ніхто б не пішов. Розумієш мене?

Клубок у горлі заважав мені відповісти, і я просто кивнув. Я ненавидів його тієї миті. Ненавидів за те, що він каже правду. Я підвівся й спробував вичавити з себе щось схоже на «дозвольте піти». Він мовчки кивнув мені, і я вийшов. Я майже втратив надію. Майже. І поки від цього «майже» залишається хоч дещиця, я не заспокоюся.

9

Як там Ельза?

Я сіпнувся всім тілом і спробував підхопитися. Наручники, боляче врізавшись у зап’ястя, хутко посадили мене на місце. Ельза зникла! Спогад про це немов позбавив мене хребта, не залишивши сил навіть просто сидіти.

Жінка на мене не дивилася. Її голова була задерта до стелі. Лампи знову мерехтіли, і здавалося, вона чекає, що вони ось-ось вибухнуть.

— Ви збрехали мені, — сказав я.

— Заткнися, — вона підняла руку, не зводячи погляду з ламп.

Раптом світло згасло зовсім, зануривши нас у пітьму. За кілька секунд у коридорі затупотіли підошвами люди. Удалечині хтось майже істерично заволав: «Марш-марш-марш!»… Залилася гнівним ревінням індукційна гвинтівка. Ще одна. Пролунав чийсь розпачливий крик… Потім звуки стали віддалятися. За пів хвилини знову запанувала тиша. Я вертів головою, намагаючись хоч щось розрізнити, але пітьма була — як у крота в сраці. Раптом світлові панелі загуділи й засвітилися, боляче різонувши по очах. Я замружився. Повільно розплющив очі. Панелі нудотно блимали.

— Ось що ми зробимо, — стривожено сказала допитувачка. — Ці чортові стільці прикручені до підлоги — якщо женці прорвуться, я навіть не встигну тебе вивести. Тому я відстібну наручники від стільця. А ти не встругнеш дурниці. Домовилися?

— Планета Іш-Чель, — повільно сказав я. — Ось де ми.

— Браво, — вимовила вона, знову не зводячи погляду з лампи. — З поверненням у реальність.

Вона обійшла мене ззаду й стала возитися з наручниками.

— Ви мені збрехали, — повторив я.

— Щодо чого? — вона знову скувала мої руки — цього разу просто перед собою, і, за бажання, я міг підвестися.

— Щодо доньки. Ви обіцяли привести її, якщо я погоджуся співпрацювати. Але це неправда.

Жінка повернулася на своє місце, і я жадібно прикипів до неї поглядом, намагаючись що-небудь роздивитися за відблисками на масці. Зізнаюсь, я сподівався, що просто забув момент, коли знайшов свою Ельзу, — як іще недавно не пам’ятав дня, коли вона пропала.

Сподівався, що ця жінка (її манера підтискати тонкі губи видається мені ніби знайомою) скаже не молоти нісенітниць, бо моя донька вже тут і чекає, коли ми закінчимо. Але вона не сказала. А найгірше те, що вона нічого й не підтвердила. Жінка відповіла у своїй коронній манері, запитанням на запитання:

— Ти щось згадав?

— Моя донька знайшлася? Так чи ні?

— Отже, згадав, як пропала, — і жінка зробила позначку в планшеті. — Ось і чудово. Тепер ти пам’ятаєш, куди подів арсенал.

— Насрати на ваш арсенал! Що з моєю донькою!

— Не знаю, — вона розвела руками. — Можливо, її так і не знайшли. Чи знайшли, і вона просто зараз сидить у сусідній кімнаті й чекає зустрічі з тобою. Може, навіть дивиться на тебе з того боку дзеркала.

Я мимоволі повернув голову, глянувши на своє відображення.

— Сам ти цього не згадаєш, — продовжила вона. — А я не скажу, поки не дізнаюся, де арсенал.

— А що як я не пам’ятаю!

— Пам’ятаєш. Твоя пам’ять відновлюється хронологічно. Ельза пропала вдосвіта, одразу після викрадення арсеналу. І щойно ти про це згадав. Тепер просто розкажи, де зброя, і ми покладемо цьому край.

Я думав, чи слід їй сказати. Що небезпечніше — розкрити карти чи почати з нею гру? А раптом Ельза справді в сусідній кімнаті… Раптом усе, про що я можу мріяти, всього лише на відстані одного спогаду — того, де ми носимо чортові ящики з написом «SWEAR»… І варто мені розповісти, що ми зробили з ними, двері відчиняться й мені на шию кинеться моя