Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Куди? — Ярина нечутно рипнула зубами й звернула до Костянтина похмурий погляд.

— До окуліста. Зараз почнеться час нашого приймання. Вставай.

— Тобі треба — ти і йди, — дівчина схрестила руки перед собою і не тільки не рушила з місця, а й відкинулася на спинку лави.

— Добрий вечір. І що сталося за дві секунди?

— Нічого.

— Тоді ходімо.

— Мені окуліст не потрібен. Я чудово все бачу, — прохолодно мовила Ярина й відвернулась від співрозмовника.

— Дно.

— Що? — дівчина здивовано глянула на Костянтина, оскільки не очікувала, що той так різко перейде до дивних образ.

— Окуліст перевірить очне дно, щоб переконатися, що в тебе немає струсу, — терпляче пояснив чоловік, що не зводив з Ярини спокійного погляду.

— Я й сама можу тобі сказати, що струсу немає, — вже тихіше пробурмотіла дівчина, що намагалась остудити внутрішній запал.

— Я б повірив, якби мені завтра не потрібно було везти машину на чищення, — без натяку на претензію пирхнув кримінальний авторитет.

— За це я теж вже перепросила, — Ярина, що почувалась приниженою та ображеною, зіщулилась на місці. — Мене просто трохи захитало.

— Не хотілося б, щоб це повторилося дорогою додому.

— Я візьму пакетик, — пообіцяла дівчина й ніяково потерла плечі.

— Візьми й сходи до кабінету за рогом. Май хоч трохи поваги до мого часу, — вже жорсткіше зажадав Костянтин й непомітно пограв жовнами.

Ярина відчула мороз по шкірі через почуття провини, смиренно кивнула й попрямувала в зазначеному напрямку. Варто їй було вийти з кабінету з підтвердженням відсутності струсу мозку, як чоловік вручив їй другий стаканчик, який до цього, як виявилося, ніхто не чіпав.