Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— А я оце йду з метро, сморю — ти. Більше таких кудрявих і високих не буває, — захекано після швидкого ходу промовила дівчина. Ваня не вирішив, що сказати, тож автоматично простягнув їй шаварму: мовляв, будеш? Та сам одразу зрозумів, що це було занадто, не настільки вони й близькі. Ну, може, Тоня й іншої думки, але насправді між ними ж нічого немає. 

«Угу, — озвався внутрішній Трушин, — єслі б Мар’яна січас увідєла, как ти любовніцу свою малолєтнюю с рук корміш?» Від цієї дурної ідеї Ваню вкотре аж струсонуло. 

— Холодно, — зіщулилася Антоніна. — Пішли, змерзнеш. 

Уже на ходу відреагувала на пропозицію пригоститися: 

— Нє, я обєдала на работє. 

— Що твій товариш, приїде? 

— Сєрьога, шолі? 

— Ага. 

— Нє, не може. Но він сказав, шо в нього там… компромат. 

Ваня зупинився, не донісши шаварму до рота: 

— Тобто — компромат? На забудовника? 

— Ну да, — після паузи відповіла Тоня. — Я не все розчула, я встрічалась с Альоной. 

— А це хто? 

— Ну, бившая Роми. Хотєла пєрєтєрєть. Ну, ізвініться за кіпіш на похоронах. 

— А, розумію. 

— Вона, короче, показала їхню пєрєпіску. Так там виходіт, шо Рома сам… с нєй… расстался, короче. «Нє хочу тєбє портіть жизнь», — напісал. І всьо. 

Шаварма стигла, тому Ваня нарешті її доїв, але основу, в якій зазвичай лишень капуста, залишив чекати на якогось безхатнього песика на пожовклій траві біля паркана. Радість Тоні теж десь поділася, треба було якось підтримати дівчину. «Но бєз обнімашек, — натякнув внутрішній директор. — Мало лі шо?» 

— Ну, вирішив — так вирішив, — сказав Гуллівер, намагаючись вигадати щось нейтральне та заспокійливе. — Коли чоловіки йдуть самі, то це означає, що нічого вже не буде. 

— Нічого-нічого? — блиснула сльозами на очах дівчина. 

— Нічого, — підтвердив Ваня. — Краще подумаймо, як нам почати розмову з цими забудовниками. І як вони, між іншим, називаються? 

* 

За логікою виходило, що цей Сєрьожа засцяв йти. Під’юдив сестру друга, накидав обнадійливих ідей та здриснув у кущі. Тому вони знову йшли вдвох лякати дирекцію компанії «СпєцІнжБуд» уявною знімальною групою шоу «Сбича мєчт». Біля Житнього ринку Тоня захотіла кави, тому Вані довелося все ж таки виділяти з бюджету кошти на два американо. 

Обоє неспішно крокували бульваром, зустрічні бабусі підсміювались (така разюча різниця в зрості не могла не веселити), а Гуллівер намагався вибудувати стратегію розмови. Отже, в них не було жодних доказів того, що Рома брав участь у протестах, окрім фото від Сергія, на якому вони вдвох стоять на поваленому паркані, й важко зрозуміти, де це і коли. Ваня передивився геолокацію фото (немає), проте була хоч дата — сьоме вересня, чотирнадцята тридцять дві. 

Зі слів Сергія, вони посварилися з якимось начальником забудовника, кремезним лисим чуваком. Що їм тепер робити? Заходити на прохідну й питати: «А хто у вас тут лисий з начальства?». Це ще більш ніяково, ніж у страховій, бо там хоч договір був. А тут… 

Стоп! Ваня різко зупинився й вихопив телефон з кишені. Вони живуть в епоху стриму — невже конфлікт пройшов повз увагу медіа? Гуллівер набрав у гуглі: «СпецІнжБуд протест» та ввів дату: «період з сьомого вересня». З’явився сюжет київського «Громадського», в якому жваві пацанчики штовхалися під зеленим парканом. А паркан під ногами Романа і Сергія теж був зеленим. 

«Так-так-так», — застукотіло серце, Ваня відчув піднесення й потягнув Тоню до найближчої лавочки — вдень тут є де сісти. Вони разом подивилися сюжет, наприкінці якого кремезний лисий чоловік у блакитному костюмі коментував надання дозволу на будівництво і показував підписи та печатки на якихось паперах. У титрі було зазначено, що це — Валентин Сосєдкін, директор «СпецІнжБуду». Як же все просто! І за його спиною наприкінці сюжету пройшов Рома!!! З прозорим файлом, крізь який було видно інші папери!!! 

Тоня подивилася своїми великими очима на Ваню й голосно видихнула: «Ой». Ну, не те щоби прямо ой, але вже щось — вони хоча б знатимуть, кого шукати, кого питати. 

— І цей Валентин сказав Ромі, що йому не жити? — уточнив Ваня, відчуваючи дивне збудження, він ніби бачив усе навколо різкіше та глибше, відчував силу й спроможність розв’язати цю проблему, він не боявся розмови, ба більше — він вже її чекав. 

Може, й правда — треба було йому не на дирхора вчитися, а йти до міліції — слідчим? А що? Доки ці хитроокі пузанчики в мундирах вішають мокрі справи на дрібних злодюжок, він міг би дізнаватися правду й допомагати людям, тому що… Тому що йому це раптом сподобалося. Наче він дійсно став дядьком Стьопою, якому згори все видно. Геть усе. 

— Ладно, пішли, — сказав Тоні, й вони вирушили в напрямку Воздвиженки, поки їх вело передчуття того, що правда вже зовсім близько. Чергова зустрічна бабуся подивилася на цю пару й перехрестила. Без осуду, без надії, просто перехрестила й пішла. 

* 

Ваня з Тонею допили каву й ледь знайшли вільну урну, щоб викинути порожні стаканчики, — схоже, проблема зі сміттям актуальна не лише для віддалених спальних районів. 

Згідно з гугл-пошуком, офіс забудовника — на Воздвиженській, 40. Тут скрізь стояли машини, не лишаючи вільного простору, — дивне відчуття, як на елітний район. Ваня навіть зловив себе на думці, що жити тут він би не захотів. На відміну від усіх київських новобудов, Воздвиженка виглядала декораціями до якогось дешевого серіалу про життя у Відні. «Щось там про емігрантів й нещасливе кохання, мабуть», — подумав Гуллівер і змусив себе зупинитися й повернутися до справи, бо так хтозна-куди його занесе. Отже, погроза («тобі не жити»), обслуговування в страховій «Спокій», конфлікт з місцевими активістами. Від цього і танцюємо. 

Підійшли до будівлі, минули магазини на першому поверсі, пошукали вивіску «СпецІнжБуд», не знайшли. Дивно, бо ж забудовники мають рекламувати себе не гірше за півфіналісток талант-шоу, а тут — нічого. Ваня вкотре поліз у гугл і знайшов телефонний номер. Набрав його й після урочистого «Щедрика», якого задовго до грудня дзвінко виспівував хор хлопчиків, почув жіночий голос: «СпецІнжБуд. Вітаємо». Живий голос, не роботизований. Ваня сказав, що він шукає офіс компанії й стоїть під будинком. «Третій», — радісно повідомила йому жінка й поклала слухавку. 

Що третій? Поверх? Офіс? Якийсь хлопець притулив мопед до стіни, зняв з бардачка квадратну термосумку з рекламою піци, й Гуллівер потягнув Тоню за ним. Хлопець натиснув на домофоні кілька кнопок й гучно прокричав у динамік: «Доставка піци», тоді клацнув замок й двері здригнулися. Він відчинив їх