Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

Здавалося, все хилилося до того, щоб вийшло з нього щось путнє. Дванадцятилітній хлопець, дотепний, напівзадумливий, напівхворобливий, попав він до учбового закладу, якого начальником на той час був чоловік незвичайний. Ідол юнаків, диво вихователів, незрівнянний Олександр Петрович обдарований був чуттям розуміти природу людини. Як знав він властивості руської людини! Як знав він дітей! Як умів направляти! Не було пустуна, який, зробивши шкоду, не прийшов би до нього сам і не повинився в усьому. Цього мало, він діставав сувору [догану], але пустун ішов від нього, не похнюпивши носа, а задравши його. І було щось підбадьорливе, що говорило: «Вперед! Підводься швидше на ноги, дарма що ти впав». Не було в нього й мови до них про хорошу поведінку. Він звичайно говорив: «Я вимагаю розуму, а не чогось іншого. Хто помишляє про те, щоб бути розумним, тому ніколи пустувати: пустощі мають зникнути самі собою». І справді, пустощі зникали самі собою. Зневаги товаришів зазнавав той, хто не прагнув бути [кращим]. Найобразливіші прізвиська мусили зносити дорослі віслюки й дурні від найменших і не сміли їх торкнути пальцем: «Це вже занадто! — говорив дехто, — розумники вийдуть людьми зарозумілими». — «Ні, це не занадто, — казав він, — нездібних я не держу довго; з них досить одного курсу, а для розумних у мене інший курс». І справді, всі здібні мали у нього інший курс. Багатьох пустощів він не стримував, бачачи в них початок розвитку властивостей душевних і кажучи, що вони йому потрібні, як висипи лікареві — для того, щоб дізнатися певно, що саме є всередині людини.

Як любили його всі хлопчики! Ні, ніколи не буває такої прив’язаності в дітей до своїх батьків. Ні, навіть в безумні літа безумних захоплень не буває такою сильною незгасима пристрасть, як сильна була любов до нього. До гробу, до пізніх днів вдячний вихованець, піднявши бокал в день народження свого чудесного вихователя, який давно вже був у могилі, стояв заплющивши очі і лив сльози за ним. Його найменше підбадьорення вже кидало в дрож, в радість і трепет і [штовхало] шанолюбне бажання всіх перевершити. Малоздібних він не держав довго; для них у нього був коротенький курс. Але здібні мусили у нього видержувати подвійне вчення. І останній клас, який був у нього тільки для самих обранців, зовсім не був схожий на ті, які бувають в інших закладах. Тут тільки він вимагав від вихованця всього того, чого інші нерозсудливо [вимагають] від дітей, — того вищого розуму, який уміє не посміятися, а стерпіти всяку насмішку, прощати дурневі і не роздратуватися, і не ошаліти, не мститися ні в якому [разі] і перебувати в гордому спокої незбуреної душі; і все, що здатне утворити з людини непохитного мужа, тут було пущено в діло, і він сам робив з ними безупинні проби. О, як він знав науку життя!

Учителів у нього не було багато. Більшу частину наук читав він сам. Без педантських термінів, бундючних умозрінь і поглядів, умів він передати саму душу науки, так що й малолітньому було видно, нащо вона йому потрібна. З наук була вибрана тільки та, яка здатна створити з людини громадянина землі своєї. Більша частина лекцій складалася з оповідань про те, що чекає юнака попереду, і весь обрій його життєвої ниви умів він окреслити так, що юнак, ще перебуваючи на лаві, думками й душею жив уже там, на службі. Нічого не затаював: усі прикрощі й перешкоди, які тільки ставляться людині на шляху її, всі спокуси і знади, яких мала вона зазнати, збирав він перед нею в усій наготі, не затаюючи нічого. Все він знав, неначе сам побував у всіх званнях і посадах. Чи через те, що надто вже розвинулась шанолюбність, а чи через те, що в самих очах незвичайного наставника було щось, що говорило юнакові: вперед!— це слівце, знайоме руській людині і чинить такі чудеса над його чуйною природою, — але юнак з самого початку шукав тільки труднощів, жадаючи діяти тільки там, де трудно, де більше перешкод, де треба було показати більшу силу душі. Мало хто виходив з цього курсу; але зате це були обкурені порохом люди. На службі вони вдержувались на найхисткіших місцях, тимчасом як багато інших, і розумніших від них, не втерпівши, через дріб’язкові особисті неприємності, кинули все або ж, осовівши, зледащівши, збезумівши і опустившися, опинились у руках хабарників і шахраїв. Але вони не похитнулись і, знаючи і життя, і людину, і умудрені мудрістю, справили сильний вплив навіть на лихих людей.

Палке серце честолюбного хлопця довго билося при самій думці про те, що він потрапить нарешті в цей клас. Що, здавалося б, могло бути краще за цього вихователя для нашого Тентетникова! Та треба ж було, щоб саме в той час, коли він переведений був у цей курс обраних, — чого так сильно бажав, — незвичайний наставник нагло [помер]! О, який був для нього удар, яка страшна перша втрата! йому здавалось, наче…[218] Все змінилося в училищі. Місце Олександра Петровича заступив якийсь Федір Іванович. Наполіг він негайно ж на якісь зовнішні порядки; почав вимагати від дітей того, що можна вимагати тільки від дорослих. У вільній їх невимушеності привиділось йому щось невгамовне. І немовби на зло своєму попередникові оголосив з першого дня, що для нього розум і успіхи нічого не значать, що він зважатиме тільки на гарну [поведінку]. Дивно: якраз гарної поведінки і не домігся Федір Іванович. Завелись пустощі потайки. Все було в струнку вдень і йшло парами, а ночами розвелися гульбища.

З науками теж сталося щось дивне. Виписані були нові викладачі, з новими поглядами і новими кутами і точками зору. Закидали слухачів безліччю нових термінів і слів; показали вони в своєму викладі і логічний зв’язок, і поспівання за новими відкриттями, і гарячку власного захоплення, та, ба! не було тільки життя в самій науці. Мертвечиною озвалася в устах їх мертва наука. Словом, все пішло навиворіт. Зникла повага до начальника і влади: стали насміхатися і з наставників, і з викладачів. Директора стали називати Федькою, Булкою й іншими різними йменнями. Розпуста пішла вже зовсім не дитяча: завелись такі діла, що треба було багатьох