Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Жінка-пасажирка, що замерзла у ванні, принцеса. Я пам’ятаю її. Її вразливу фігуру, яка згорнулася калачиком у захисній позі ембріона у ванні під льодом.

Я повинна була убити її першою.

Ці слова звучать разом із різким потягуванням моєї щоки, а потім уколом порізаної шкіри.

Я мимоволі задихаюся, моя рука відпускає руку Кейна й летить мені до обличчя. Це було… вона мене вкусила?

Мої пальці відриваються від мого обличчя вологими й теплими. Можливо кров. Можливо, піт. Я не можу сказати. Якщо привиди можуть заподіяти нам біль…

Ми ніколи цього не переживемо.

Я намацую руку Кейна і знову починаю рухатися. «Швидше», — кажу я Ріду через плече.

«Ти знаєш, вони ніколи тобі не повірять», — каже Рід. «Верукс і мій батько. Вони знають, що з себе представляють такі люди, як ви. Жадібні. Егоїстичні. Ви завжди прагнете отримати те, чого не заслуговуєте”.».

Злість оживає в мені, гаряча й гостра.

«А ти… ти просто хочеш, щоб я виглядав погано», — продовжує він, його голос раптово знижується, від обурення до люті.

У моїй голові спалахує спогад про мій перший погляд на атріум: усі ці люди, які нескінченно ковзають над головою. Сестра Данліві з фіолетовим волоссям у халаті з ножем на зап’ясті. Чоловік з ременем на шиї, кінець якого все ще обмотаний в руках іншого пасажира.

У каюті Ентоні Лайтфут і Джейсен Вайман, двоє чоловіків, які до смерті побили один одного обладнанням для зйомок.

Параноя — один з симптомів, про які Макс тріпав язиком. Не дивно, що пасажири повбивали один одного.

«Ріде, я просто хочу вибратися з цього довбаного корабля. Будь зосередженим,”— кажу я, намагаючись зберегти спокій. Якщо я буду хвилюватися, це лише посилить його нестабільність. «Ви дозволяєте цьому дістатися до вас».

«Ви хочете, щоб я так думав, чи не так?» вигукує він. «Але я знаю краще. Я бачу речі ясніше, ніж за довгий час. Через довгий час!»

Гаразд, так. Рід втрачає відчуття реальності. Я благаю Бога, щоб я придумала, як поставити його перед собою, замість того, щоб дозволити йому плестися за собою. У довбану темряву.

Потрібне зусилля, щоб не згорбити плечі, для захисту. Таке відчуття, ніби на моїй спині намалювали сяючу мішень, яка змусить Ріда кинутися вперед.

Але зараз з цим нічого не можна зробити, окрім як тягнути нас далі. Попереду темрява здається трохи яскравішою, що вказує на те, що ми, можливо, наближаємося до сходів до рівня атріуму та робочого освітлення, яке налаштовувала команда Діас. Я не знаю, чи світло чимось допоможе, але воно, безсумнівно, допоможе легше побачити, що насувається.

Я думаю.

Звідкись неподалік, можливо, за кілька футів долинає тихе ридання. Розбитий серцем, спустошений плач, який переривається глибокими задихами. Це звучить… правдивіше, ніж усе, що ми чули.

Інстинкт підказує мені сповільнитися, але я протистою цьому імпульсу й продовжую йти.

Це просто пристрій, зброя, коливання барабанної перетинки викликають дивні ефекти. Це все.

Крім того, що це не так. Пристрій це чи ні, надто багато людей загинули тут різними жахливими, жорстокими способами. Якщо якесь місце має бути з привидами, то це цей корабель. Тож хіба дивно, що купа розлючених, розгублених духів намагається дати про себе знати?

Навіть більше того, створюється відчуття, ніби корабель зажив власним життям, конгломерат духів, захоплених усередині, і ще щось більше. Сутність сама по собі. І вона не хоче нас відпускати.

Я хитаю головою про себе. Хто дозволив, щоб це місце дісталося їй? Параноя, Ковалик. Вона вкусить тебе за дупу, якщо ти не будеш слідкувати за цим.

“Ти плачеш?” — глузуючи, запитує Рід.

«Продовжуй рухатися», — кажу я злякано. Він чує те саме, що я? То це справжнє чи несправжнє?

Коли ми підходимо ближче, гучність плачу збільшується. І звучить так, наче ми збираємося спіткнутися об когось — її? — за секунду.

Можливо … можливо, один із членів служби безпеки втік сюди від насильства та хаосу внизу.

Цієї думки достатньо, щоб я завагалася, сповільнившись на секунду, але тут мої пальці торкаються гладких дверей.

Це все, що потрібно.

Холодна рука міцно стискає мою ліву щиколотку, коли я готуюся зробити крок, виводячи мене з рівноваги.

Я махаю руками втрачаючи Кейна, і намагаюсь за щось схопитися.

Я не можу впасти. Вона чекає.

Жінка з-під ліжка. Я не смію дивитися вниз, але знаю, що це вона. Її рот і вуха набиті тканиною, очі із зав’язаними очима, але вона бачить…

Перш ніж я встигаю знову стабілізуватися, Рід із бурчанням врізається мені в спину.

М важко падаємо, в клубку кінцівок.

Я одразу вириваюся, щоб звільнитися, і встаю, передчуваючи знову крижаний дотик її руки. Можливо, до мого обличчя, дотягуючись до моїх очей…

Але перш ніж я встигаю зайти так далеко, інша рука хапає мою ногу — тепла і дуже жива. Рід тягне мене назад до себе. Килим горить на моїх долонях, коли я дряпаю, щоб зупинити рух назад.

«Що ти…»

«Я знав це», — каже Рід, стискаючи слова крізь зціплені зуби. «Ти намагаєшся бути героєм, і хочеш, щоб я був дурнем. Але я не збираюся цього допустити. Ти мене чуєш?”

Я відкидаю його, але на животі практично неможливо міцно впертися. «Послухай себе, це не має сенсу. Мені потрібно, щоб ти поговорив зі своїм батьком. Мені потрібно, щоб ти…

Він перекидає мене з живота на спину й опускає вагу свого тіла, щоб утримати мене на місці.

Відразу в моїй голові дзвенять тривожні дзвіночки.

Я кидаю у нього всім, що маю, але нічого не бачу. Електричний біль рикошетить моїми кісточками після одного особливо дикого удару; Здається, я зачепила його підборіддя.

Але, крім одного швидкого, різкого видиху Ріда, більше ніякої реакції немає. Він занадто загублений у своєму параноїдальному ландшафті.

Він нахиляється, тисне ліктями на мої плечі, поки мені не здається, що кістки можуть розтрощитися, і я мимоволі кричу. Сльози збираються в кутиках моїх очей.

Кейн. Він тут. Але немає звуку його наближення.

“Тобі подобається, так?” — запитує Рід, нахиляючись настільки близько, що цятки його слини влучають мені в обличчя під час його слів. «Ти вже не така сильна, правда?»

Раптом тиск на мої руки зникає, і відчайдушний видих полегшення наростає в моєму горлі, вимагаючи звільнення від тиску. Але я примушую себе мовчати, відмовляючись принести йому задоволення. Довбаний Рід Дарроу.

Тоді його руки стискаються на моєму горлі.

Моє тіло панікує, реагуючи швидше, ніж мій розум, який все ще замкнений у невірі, що це насправді відбувається. Моя спина вигинається, намагаючись відштовхнути його. Мої руки злітають, щоб підчепити його пальці, а потім — нарешті — включається мій мозок. Я штовхаю ноги на підлогу в напівпригаданому рухі самозахисту з моїх тренувань у Веруксі