Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

«Бідна Люція, – повторював він про себе. – Бідна Люція…»

Коли одягнувся, як умів, застелив ліжко, Кольський вийшов у передпокій. Тут йому вдарив у ніс запах гнилі й мокрого одягу. На лавах під стінами сиділо з двадцять людей, жінок і чоловіків. Кілька брудних дітей гралося на підлозі. Він вийшов на ґанок. І тут на лавах сиділи селяни. Перед ґанком на великій під’їзній дорозі стояло кілька жалюгідних возів, запряжених малими пузатими кониками. Трохи нижче в долині видніла забудова млина. Довкола простягався сумний, одноманітний краєвид, яким вітер гнав залишки осіннього листя.

Обережно ступаючи на камені, розкидані по калюжах, він обійшов будинок. Принаймні тут було сухіше. Кольський знайшов проторену стежку, що вела до ставка. Дійшовши до нього, довго стояв і дивився на гладку поверхню води, на якій ліниво, ледь помітно рухалися якісь стебельця трави, пожовкле листя та маленькі гілочки.

«Бідна Люція, – думав він. – Ув’язнити себе в усьому цьому… У цій безвиході, у цій повсякденній сірості…»

Важкою ходою повернувся до будинку. Він пригадав, що має допомогти їй приймати пацієнтів. Постукав у двері амбулаторії й увійшов. Якась жіночка сиділа із задертою головою. Кольському було достатньо одного погляду, щоб розпізнати, що вона страждає від трахоми. Люція нахилилася над нею і припалювала ляпісом очі. Не перериваючись, кинула погляд на Кольського і сказала:

– Ви вже встали? Розбудили вас, правда? Заходьте до моєї кімнати, там для вам приготований сніданок.

– Дякую, пані. Я не голодний. Я хотів би вам допомогти. Пізніше буде час на сніданок.

– Ні, ні, – запротестувала вона, – спершу поїсти.

До кімнати в білому халаті увійшла Донка, і Люція звернулася до неї:

– Донко, заведи пана доктора до моєї кімнати. Це моя помічниця, – вона посміхнулася Кольському – панна Донка.

Кольський подав їй руку, називаючи своє прізвище.

Кімната Люції виглядала приємніше, ніж спальня професора. Вона була менша, але одразу можна було пізнати, що це житло жінки. На маленькому столику, на шафці і на вікні стояли горщики з сосновими гілками, на стінах були розвішані вишиті рушники, мабуть, рукоділля пацієнток Люції, також були фотографії у скромних чорних рамках. Серед них він знайшов свою і з сумом подумав, що вона була розміщена десь збоку. У центрі була велика фотографія професора Вільчура.

– Може, ви бажаєте гарячого молока, пане докторе? – спитала Донка.

– Ні, дякую. Я віддаю перевагу холодному.

– Ну то смачного, – вона кивнула до нього головою й вийшла.

На білій домотканій скатертині стояв приготований сніданок. Він складався з небагатьох предметів: великий глиняний глечик з молоком, бляшаний емальований кухоль, буханець чорного хліба, ніж і масленичка з маслом. Дійсно, він не був голодний і випив лише два кухлі молока, потім повернувся до амбулаторії.

Побачивши його, Люція сказала:

– Біля дерей висить халат професора. Швиденько вдягайте, адже саме цей молодий громадянин потребує вашої допомоги.

І закінчила латиною:

– Я впевнена, що це апендицит, тільки не знаю, чи потрібна операція.

П’ятнадцяти-шістнадцятилітній хлопець тихо стогнав, лежачи на довгому вузькому столі.

– Зараз побачимо, – уже своїм «офіційним» тоном пробурмотів Кольський.

Діагноз Люції був правильним. Дійсно, це був випадок гнійного запалення. Температура – 38,5. Виразний біль уздовж паху і в глиб черевної порожнини вказував на те, що не слід було зволікати. Хворого перенесли до операційної.

– Чи достатньо вам допомоги Донки? – спитала Люція. – Донка вже не раз допомагала під час операції.

Кольський невпевнено подивився на дівчину.

– Оскільки я ще не обізнаний з місцевими умовами, я б хотів цього разу…

Люція кивнула головою.

– Добре. Підготовкою займеться Донка, а я підійду пізніше. Тим часом я витягну зуб одному доброму чоловікові, який корчиться від болю.

Кольський здивувався.

– Як це? І вам також доводиться займатися стоматологією?

– Авжеж, – засміялася вона. – Усім. Найближчий стоматолог живе за тридцять кілометрів звідси.

Через двадцять хвилин вона з’явилася знову, і Кольський приступив до операції, про себе проклинаючи якусь запізнілу, але злу осінню муху, яка постійно нападала на нього.

«Це страшно, – думав він, – робити операцію в таких умовах. Адже муха будь-якої миті може сісти на відкриту рану».

Ніби вгадуючи його думки, Люція сказала:

– Мухи – наш найбільший бич. Ви навіть не уявляєте, скільки то праці влітку, щоб вигнати їх із цієї кімнати. Вони ніби проникають крізь стіни.

– Це дуже небезпечно з точки зору антисептики, – зауважив Кольський.

– Згодна, але з цим нічого не можна зробити.

На кінчику язика Кольський уже мав зауваження, що можна зробити – виїхати звідси, але вчасно зупинився.

– Незважаючи на це, слава Богу, у нас не було випадків зараження і всі операції проходили успішно, – говорила Люція.

Ця теж пройшла успішно. Завдяки допомозі Кольського всіх пацієнтів удалось оглянути до четвертої години. Тепер доктор Павліцький, який приїхав через кілька хвилин пізніше, не мав ніякої роботи і жартівливо почав звинувачувати Кольського, що відбирає у нього хліб. Вони довгий час балакали за чаєм, Павліцький розпитував Кольського про стосунки у варшавському медичному світі, про нові методи лікування деяких захворювань і, нарешті, про Добранецького та його стан. Оскільки він не був поінформований про суперечку між Добранецьким і Вільчуром, звістку про виїзд професора до Варшави сприйняв цілком закономірно. Він навіть висловив припущення:

– Хтозна, чи там, у столиці, не переконають професора повернутися назавжди. Насправді не на користь суспільства, що такий видатний вчений обмежив сферу своєї діяльності до вузької провінції.

Люція похитала головою.

– Напевно. Але професор вже так багато зробив для людства, що має право думати про себе. І тут він почувається найкраще.

Коли поїхав Павліцький, Кольський зазначив:

– Щонайменше не видається те, що ви сказали з таким переконанням.

– Що професор почувається тут найкраще?

– Саме так, – кивнув головою Кольський. – Він покинув Варшаву в пориві гніву. І я б не здивувався, якби його зараз там затримали.

Люція посміхнулась.

– Мало ви його знаєте, якщо можете так говорити. Гарантую вам: відразу після операції він покине Варшаву. Він не залишиться на день довше, ніж буде потрібно.

Кольський задумався й обізвався після довгої паузи:

– Можливо, ви маєте рацію… Можливо. Це можна було б пояснити віком професора. Але, пані… Тепер, коли я бачу все це оточення, усі умови праці та це сіре сумне повсякденне життя, яке панує тут, я не можу зрозуміти, як ви можете це витримувати, панно Люціє.

– Тут уже й не так погано, – знизала плечима вона.

– Це нагадує мені, – задумливо сказав він, – ніби передпокій нірвани. Наче вхід на кладовище. Тут все помирає у непосильній тиші, у ледачій, безперервній, рівномірній тиші… Ні, не думайте, що я хочу вас налякати, що хочу вселити у вас відразу до всього цього. Зовсім ні. Мені тільки здається, що незрозумілим марнотратством є залишати тут свої наймолодші сили, найкращі роки життя.

– Ви забуваєте про одне, пане Янеку, що бувають почуття, які сіру буденність можуть перетворити на найсолодшу казку. Те, що ви називаєте смутком і безнадійною тишею, може перетворитися на велику