Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

прочитав Джон, не мають великої цінності, йому лестить таке доручення, бо ж воно імпліцитно припускає, що він за самим стилем буде здатний вирізнити автора «Герцогині Мальфі». Від Еліота він дізнався, що критерієм перевірки для критика є його здатність робити тонкі розмежування. Езра Паунд учив його, що критик має бути здатний почути голос справжнього майстра серед бурмотіння простої моди. Хоч і не вміє грати на піаніно, він, увімкнувши радіо, може принаймні розрізнити Баха і Телемана, Гайдна і Моцарта, Бетховена і Шпора, Брукнера і Малера; хоча він не може писати, то має принаймні вухо, яке схвалили б і Еліот, і Паунд.

Питання полягає в тому, чи Форд Медокс Форд, якому він присвятив так багато часу, справжній майстер? Паунд вихваляв Форда, як єдиного спадкоємця в Англії Генрі Джеймса і Флобера. Але чи був би Паунд такий упевнений, якби прочитав увесь доробок Форда? Якщо Форд такий добрий автор, чому до його п’яти добрих романів домішано так багато сміття?

Хоча Джон начебто має писати про художню творчість Форда, він бачить, що незначні романи Форда менш цікаві, ніж його книжки про Францію. Для Форда не може бути більшого щастя, ніж провести день поруч із якоюсь доброю жінкою в осяяному сонцем будинку на півдні Франції з оливковим деревом на затиллі й добрим vin de pays[41] у погребі. «Прованс, — пише Форд, — колиска всього витонченого, ліричного та гуманного в європейській цивілізації, а провансальські жінки з їхнім вогненним темпераментом і орлиною красою присоромлюють жінок Півночі».

Чи треба вірити Форду? Чи сам Джон побачить коли-небудь Прованс? Чи вогненні провансальські жінки звернуть бодай яку-небудь увагу на нього, коли йому так бракує вогню?

Форд пише, що цивілізація Провансу завдячує своєю легкістю і витонченістю дієті з риби, оливкової олії та часнику. У своїй новій квартирі в Хайґейті Джон купує тепер рибні палички замість сосисок, смажить їх на оливковій олії замість масла, посипає зверху сіллю з часником.

У своїй роботі про Форда він не скаже нічого нового, це вже річ очевидна. Проте не хоче кидати її. Відмовлятися від проекту — це батькова вдача. Він не буде таким, як батько. Тож Джон починає працю скорочення сотень сторінок міркувань, написаних дрібним почерком, до якогось внутрішньо поєднаного прозового твору.

Одного разу, сидячи у великій читальні з куполом і почуваючись надто виснаженим або знудженим, щоб писати далі, він дозволив собі розкіш заглибитись у книжки про Південну Африку в давнину, книжки, які можна знайти тільки у великих бібліотеках: спогади таких мандрівників до Капської провінції, як Даппер, Кольбе, Шпарман, Берроу і Берчелл, опубліковані в Голландії, Німеччині та Англії два сторіччя тому.

Джонові напрочуд дивно сидіти в Лондоні й читати про вулиці — Вальстрат, Буйтенґрахт, Буйтенсінґель, — по яких серед усіх навколишніх людей, що повстромляли голови в книжки, ходив тільки він. Але ще більшою мірою, ніж оповідки про старий Кейптаун, його приваблюють розповіді про походи вглиб країни, експедиції на запряжених волами возах у пустелю Кару, де можна ходити кілька днів, не побачивши жодної живої душі. Цвартберґ, Ліуврів’єр, Двіка — він читає про свою країну, країну, що лежить у його серці.

Патріотизм? Невже саме він починає вражати його? Невже він доводить свою нездатність жити без рідної країни? Невже, струсивши зі своїх ніг пил огидної нової Південної Африки, він тужить за Південною Африкою давніх днів, коли рай був ще можливий? Чи справді оці англійці навколо нього відчувають той самий щем у серці, коли в якійсь книжці є згадка про будинок Райдел-Маунт, де жив Вордсворт, або Бейкер-стріт? Джон сумнівається. Ця країна, це місто закутані тепер у століття слів. Англійцям узагалі не видається дивним ходити слідами Чосера або Тома Джонса.

Південна Африка — інша річ. Якби не ця жменька книжок, він не мав би певності, що не вимріяв Кару вчора. Ось чому його надто приваблює Берчелл, оті два грубезні томи. Може, Берчелл — не майстер, як Флобер чи Джеймс, але те, про що пише Берчелл, відбувалося насправді. Справжні воли тягли його і ящики його ботанічних зразків від одного привалу до іншого у Великій Кару, справжні зорі сяяли над його головою і головами його людей, коли вони спали. На саму думку про це Джон відчуває запаморочення. Берчелл і його люди, може, й мертві, а їхні вози спорохнявіли, але вони справді жили, їхні подорожі реальні. За доказ править книжка, яку він тримає в руках, книжка з короткою назвою «Подорожі Берчелла», й зокрема примірник, який міститься в Британському музеї.

Якщо справжність подорожей Берчелла доведена «Подорожами Берчелла», чому інші книжки не надають реальності іншим подорожам, які поки що лише гіпотетичні? Логіка тут, звичайно, хибна, проте Джон хотів би написати книжку, не менш переконливу, ніж Берчеллова, й помістити її в цій бібліотеці, яка визначає всі бібліотеки. Якби, щоб зробити книжку переконливою, треба було стати відерцем на дьоготь, яке бовтається під возом, коли той гримотить по камінню Кару, він став би тим відерцем. Якби треба було бути цикадами, що сюрчать на дереві, під яким мандрівники розташувалися опівдні, він став би цикадами. Порипування відра з дьогтем, сюрчання цикад — Джон упевнений, що відтворив би це все. Важка частина роботи полягала б у створенні в усій книжці аури, яка забезпечить йому місце на бібліотечних полицях, а отже, в історії світу: аури правди.

Ні, Джон не думає про ошуканство. Цей шлях пройшли ще до нього: вдавали, ніби знайшли в скрині на горищі в якомусь сільському будинку щоденник з уже пожовклими від віку запліснявілими сторінками, де описано якусь експедицію через степи Татарії або території Великих Моголів. Ошуканства такого типу не цікавлять Джона. Завдання, перед яким постає він, суто літературне: написати книжку, обрій знань якої обмежуватиметься добою Берчелла, 1820-ми роками, проте реакція якої на навколишній світ буде жива такою мірою, що Берчелл, незважаючи на свою енергію, розум, допитливість і самовладання, не дотягне до неї, бо він був англійцем у чужій країні, а його дух наполовину переймався Пемброкширом і сестрами, яких він лишив там.

Джон учитиметься писати з позиції 1820-х років. Перше ніж узятися за таке завдання, він повинен знати менше, ніж знає тепер, йому треба багато забувати. Але, перше ніж забувати, він повинен знати, що забувати; перше ніж знати менше, йому доведеться дізнатися більше. Та де знайти те, що йому треба знати? Він не має історичної освіти, і, зрештою, те, чого він шукає, не міститься в