Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Кажуть, людина здатна відчувати чужі погляди. Приголомшена, я не відривала від Сари очей – певно, саме тому вона зрозуміла, що я тут. Обличчям проскочила напруга, дівчина рвонула Книгу, і світло впало на мене.

Кілька секунд тиші, жодного руху. Ми дірявили одна одну поглядами, я не знала, як діяти. Зовсім непередбачувана ситуація!

Врешті Сара перемінилась: розгубленість спала з лиця, пробились жорсткі риси, похмурий блиск очей. Вона ступила крок у мій бік. Я ступила крок назад. Не люблю битися з ворогом, про якого нічого не знаю. Очевидно, це тихе дівча – небезпечна цілеспрямована особа, ще й майстриня ілюзій, якщо вона так легко обвела бібліотекарку круг пальця. Вона прийшла сюди із темним задумом, і свідки їй не потрібні.

Ще кілька синхронних кроків. Сара не відривала від мене погляду, наче мисливець, що роздумує, як покінчити зі звіром, щоб він не скликав усієї зграї. А я задкувала, міркуючи, чи справді це той випадок, коли я вперше вб’ю людину в новому світі, і справді жалкувала, що поруч нема Книги. Крок за кроком я вперлася в стіну.

Майнула думка, чи не завести розумну цивілізовану розмову. Уся ця безмовність, жодного слова, лише підготовка до нападу – це надто нагадало мені Полярну пустку, а я розуміла, що спогади повинні залишатися спогадами.

Сара рухнулась. Я вихопила кинджал і мимохіть різонула ним по стіні. Усе перевернулось! Підлога вислизнула мені з-під ніг, і, зойкнувши, я перекатами полетіла донизу. Так само скрикнула Сара. Темрява поглинула все… Холодна шорстка підлога, садна й синці. Що за бісівські витівки?! Я скочила на ноги, готова пошматувати всіх і все.

Але темрява була абсолютна. Навіть з моїм вишколеним зором я не бачила нічого. Лиш чула дихання Сари та її непевні рухи. Здається, ми провалилися під бібліотеку.

«Чудово, просто чудово», – думала я.

Зрештою блиснув спалах – це Сара присвітила Книгою. Сяйво вихопило з темряви похмурі запилені стіни, загубилось у довгому коридорі. Сара роззирнулась і подивилась на мене.

– Блискуче. Ти знайшла те, що я шукала, і тепер мені доведеться тебе вбити, – мовила вона.

– Гучні слова, – хмикнула я.

– Ти навіть без Книги!

– Є такі книжники, які без Книги страшніші.

Сара замовкнула. Вона пильно-пильно дивилась на мене, наче її полонила несподівана думка. У напівтемряві підземного коридору її обличчя мало дивний дорослий відтінок, мовби вона давно відчула смак справжнього життя. Лише дві косички – кумедні, дитячі! – псували цей образ.

Неочікувано я відчула дивну схожість між нами. Ні, вона зовсім не нагадувала вигнанку з крижаного пекла, та в усьому іншому я помічала себе. Мовчазність та потайність, рішучість та блискавичність. Було видно, Сара покладалася тільки на себе й нікому не довіряла, вона не накопичувала собі ворогів, а воліла розправлятися з ними одразу. Око її пильне, та власні миттєві висновки вона залишала при собі.

Очевидно, саме цим ми й займались – доходили висновків про одна одну та складали їх у німотності. Врешті Сара затримала погляд на кинджалах, які я стискала.

– Ти торкалась чогось перед тим, як ми провалились? – запитала вона.

Я вмить пригадала.

– Кинджалом. По стіні.

Сара кивнула сама собі. Отже, саме через блискавичний контакт кинджала та стіни ми провалились. Сара наче розслабилась, відставила бойову позицію. Вона злегка посміхнулась, потім посерйознішала і знову глянула на мене.

– Знаєш, у тебе очі кольору криги, – мовила раптом. – Ледь-ледь блакитні.

Я вигнула брови: дивна характеристика, як на колір очей. Сара знову посміхнулась, цього разу тепліше.

– Гадаю, у нас нема причин для ворожнечі. Ти не з тих, хто базікатиме про мої походеньки.

– Маєш рацію, – погодилась я. – Отож… де ми?

Сара роззирнулась. Вона захопленим поглядом обвела стіни, що тонули серед важкої затхлої темряви. А проте, я відмітила частку хижості. Сара мала вигляд людини, що чекала на цю мить все життя.

– Можливо, ти чула: раніше на місці академії була вежа великого чорного мага. Одного з найстрашніших, наймогутніших чорних магів усіх часів. Звичайно, його знищили. Вежу знесли, на її місці виросла академія. Але я мала гадку, що фундамент залишили, а заразом і підземні ходи. Бібліотека виглядала старовинною…

– І ти припустила, що якщо щось залишили недоторканим, то саме бібліотеку? І саме до неї підведено потаємний хід?

– Як бачимо, мій здогад виявився правильним.

– Навіщо тобі ходи чорного мага?

– Я шукаю зброю, що допоможе мені в боротьбі.

– Боротьбі проти кого?

– Проти зла.

Я хмикнула.

– І цю зброю проти зла ти шукаєш серед скарбів лютого чорного мага?

– Чи ж не іронія?.. – засміялася Сара.

Я нахмурилась. Фундаменти вежі чорного мага – це не те, на чому зводять академії. Не те, куди веде бібліотека. Це наче насмішка над тремтливою величчю книг, що повинні нести світло. Насмішка над тими, хто заснував та розвивав академію, де навчають, як боротися зі злом!